Фаршрутка - Іван Семесюк

— Драма-феєрія «Василь Шкляр насувається», — здалеку почав голос. — 3 газетної шпальти на вас дивиться письменник. Дивиться мудро, дещо втомлено, по-батьківськи. Так проникливо, що аж зранку не хочеться виходити на роботу. Але перш за все ми бачимо, знову ж таки, вкрай підозрілі письменницькі вуса. Такі, знаєте, типові вуса зі старовинних польських анекдотів про буряків. Патріархальний акцент прямо посеред парадного абрису.

— Що ж примушує людей прикрашати себе такими архаїчними вусами? — лунав неквапливий голос Богдана Сильвестровича. — Має ж у цьому бути який-то поведінковий мотив! Так чи інакше вуса — це сигнал. Про що він сигналізує? Можливо, про соціальний статус, а можливо, й про якусь особливу тендерну нішу. Можливо навіть, це біологічний маркер, пов’язаний з віком особи. Але факт полягає в тому, що маркування соціальної ролі за допомогою вусів сягає сивої давнини.

В цьому є щось мисливсько-збиральницьке. Це дуже зручно, бо по вусах усе видно — хто скільки товчеться на цьому світі, хто зібрав більше ягід та горіхів, а хто менше. А хтось взагалі шмаркач зелений, котрий поки не зібрав ніхуя, окрім неминучого раннього пародонтозу. Я так собі думаю — хто таврує власне тіло такими палеолітичними ознаками, як-от вуса, той і мислить відповідно. Я б сказав, при всій повазі, глибоко музейно. Але цей музей дуже цікавий! Туди можна піти і подивитися, що було колись, тисячі год тому. Як жили люди, як мислили, чим переймалися. Чи читали вони Василя Шкляра у своєму верхньому палеоліті? Це дуже корисно, але, менше з тим, існують питання цікавіші й нагальніші.

Чому, наприклад, Арлекін Петрович досі не зняв з голови того АТБ-шного кулька, в котрому він сидів ще на зупинці? Дощу в фаршрутці начебто нема. Взагалі все досить дивно. Очевидно, почалася якась стратегічна операція всесвітнього масштабу, і я випадково опинився в її епіцентрі. Чомусь саме сьогодні почала остаточно гинути Московія, настав цей страшний Юрьєв день. Треба таки розпитати у Арлекіна Петровича про Долгорукого Гагаріна, що це за хуйня така. Отже, я сиджу в автобусі, невідомо якого дідька беру участь в есбеушній спецоперації з порятунку держави від уламків Московії, що сипляться прямо з неба, ми підбираємо по дорозі якихось дуже підозрілих людей і врешті їдемо невідомо куди.

Фактично прямуємо нахуй, до того ж, проїжджатимемо Яготин і, мабуть, підхопимо по дорозі ще когось. Ну, добре, а далі що? Ну, проїдемо ми Яготин? А далі? Нахуй? А як це розуміти? Це така кінцева зупинка? Чи може, це назва населеного пункту? Нахуй. Де ви прописані, Якович? У Нахуї, вулиця Пилипа Орлика, будинок 7. Якщо існує Лохвиця, то чому не може бути Нахуя? Тим більш, це, судячи з усього, десь в тих краях. Ну, гаразд, а який план дій? Сподіваюся, Арлекін Петрович знає, що робе, але якою є моя роль у цій справі? Що тут може зробити звичайна мавпа? Схоже, вони й самі не знають.

Все якось неорганізовано, все звідкись береться, виникає, і тут-таки зникає, кругом суцільний хаос. Раптом десь узялося і — хуяк — поділося! Дуже українська історія! По радіо раніше часто крутили старовинну козацьку думу «Нам поможе святий Юрій, ще й пречисте НАТО, вату звоювати!». Спочатку там усе було ніби нормально і цілком стабільно, але потім «десь узявся святий Юрій», і почався, як це зараз прийнято говорити, суцільний зашквар. До речі, святий Юрій! А чи нема тут зв’язку з цим Долгорукім Гагаріним? Треба обдумати.

Поки Томас Якович отаким чином намагався зрозуміти що відбувається, боєць Юхименко задрімав, а кульок з головою Корчинського раптом тихенько заворушився.

— Чуєш, ей, мавпо? Чуєш мене? — пошепки, але так, щоби почув павіан, гукнула голова з кулька. — А ми що, правда їдемо нахуй? Точно не на Ватикан?

Павіан винирнув зі своїх роздумів, позіхнув, почухав дупу, зрозумів, що кульок звертається саме до нього і невпевнено відповів:

— Наче так, а що?

— Але мені треба у Ватикан, поможеш вибратися звідси?

— Це неможливо в принципі, наскільки я зрозумів, аж поки фаршрутка не доїде до кінцевої. Де і коли це станеться, тут я не в курсі діла. Спитай оно Переїбихаудегена. Мені й самому цікаво.

— Слухай, мавпо, я просто хотіла дорозповісти про Гайдеггера. Ну, ото коли ви про німців пизділи, пам’ятаєш? Мені аж свербить! — настирливо продовжувала голова.

— Пам’ятаю. Ну, давай, тіки не дуже довго, бо я в цьому не дуже розбираюся. Я й живого німця ніколи не бачив.

— Гаразд, я швиденько, не довго, клянуся! — знову ж таки пошепки додала голова з кулька і делікатно продовжила лекцію:

— Отже, буття. Хоча це поняття є фундаментальним для усієї європейської філософії, що саме воно означає, досі нікому не відомо. Буття? Хуй його зна, що воно таке! Однак у світі дійсно існують філософські традиції, що мають відповідь на це питання, просто їм ніхто не вірить через їхню занадто опуклу очевидність. Вони стверджують просту методу пошуку найбільш очевидного значення. Якщо керуватися таким підходом, то про буття можна більш-менш точно сказати лише одне: буття — це просто таке слово, одне із сотень тисяч людських слів, і це єдине визначення, проти якого ніяк не попреш!

— Е-е-е-е... — спробував був приборкати цей потік свідомості мавпун, але голова Корчинського цикнула на павіана і повела собі далі:

— Тут-таки стає зрозумілою головна помилка Гайдеггера, яка полягає в тому, що він вопше не ту хуйню досліджував. Він досліджував конкретно узяте слово і запиздівся, а мав би досліджувати природу слова як такого взагалі, а не природу буття як окремого слова. Поки не поймеш, що таке слово, про буття годі й думати. Бо визначаємо ми його саме через слово, А феномен слова, між тим, зрозуміти теж неможливо, оскільки слово — це теж просто таке слово. І людина — це теж просто слово. Сам Гайдеггер — це людина, хоча й німець, а отже — він просто слово, бо і людина, і німець — це просто такі слова. То що ж ми бачимо? Бачимо ми нїхуя, і навіть це ніхуя ми визначаємо через слово ніхуя. А це дуже цікаво, бо чим більше ми бачимо ніхуя, тим більше ми ніхуя не бачимо.

Однак ключ до розуміння буття все ж таки існує! Є одна невеличка підказка. Найголовнішим з усіх