Фаршрутка - Іван Семесюк

— Знаю! Я її у трьох кульках держу при собі! Від мене не укотиться! Кажи дяді, куди ти їдеш?

— Не знаю, як ви, панове, але мені треба до Ватикану, у штаб-квартиру «Opus Dei», туди я й тримаю свій шлях, — поважно промовила голова. — У мене там зарплатня за вісімдесят вісім років лежить.

— Боюся тебе розчарувати, але ти їдеш нахуй, — серйозно зауважив Гриша №2.

— Сам йди нахуй, рогопил, — спокійно відповіла голова Корчинського і знову поворушила пишними вусами.

— За даними СБУ, — додав кнехт, — це не єдина голова Корчинського, і на сьогодні у світі їх налічується близько двадцяти штук. Голови здатні підтримувати між собою невидимий телепатичний зв’язок і можуть передавати одна одній значні об’єми інформації на далеку відстань. Відомо, що одна з них точно знаходиться у Ватикані, дві у штаб-квартирі НАТО, одна на Лубянці, а ще одна у Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Інші ж голови є мандрівними, час від часу вони вигулькують в різних гарячих точках планети, у різні історичні періоди. Я так скажу, товариство, вона може згодитися у нашій справі. Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш.

Через цю голову ми можемо вийти на Лубянку і прощупати непомітно тамтешню ситуацію. Ворог не здогадується, що вона у нас.

— Раніше їх було багато! — втрутився у розмову Гегемонт Бурштин-Поганяйло. — Чи не в кожному замку, ледь не у кожного дрібного князька чи барончика була така голова. Мій дід розповідав, що у нього в молодості було аж три таких голови. Він їх у татарському обозі взяв при Синіх Водах. Потім, звичайно, одну пропив, а дві інші обміняв на великий табун дрикгантів.

— Так-так! — підтвердив Вішну. — Найавторитетнішою з цих голів колись володів Авіньйонський університет, але після чуми 1348 року вона десь ділася: можливо, її скинули у річку Рона разом з тілами померлих від чорного мору французів, а може, й просто кудись закотилася. До цього вона, між іншим, встигла створити визначну для свого часу бібліотеку! Голова невпинно пизділа і проповідувала, а місцеві домініканці за нею усе те записували. Нині значна її частина зберігається у бібліотеці Святого Престолу в Римі. Табуйована алхімічна назва голови Корчинського, наскільки мені відомо — Євразійський Палантир. Їх робили при дворі імператора Заходу Карла Великого полонені сарацини, шайка алхіміків з Кордови. Але секрет виробництва, на жаль, втрачено. Коли партію в п’ятсот штук було завершено, імператор половину сарацинів прикопав десь у Шварцвальдських лісах, а іншу замурував у стінах Аахенського собору. В подальшому при Каролінгах ці голови виконували функції державного телеграфу, майже у кожному абатстві або монастирі було по одній голові для зв’язку, також у найбільших замках і по багатьох прикордонних фортецях.

Сам же імператор Карл ніколи не сидів на місці, бо, як відомо, його імперія не мала якоїсь постійної столиці, тому він увесь час пересувався володіннями і возив із собою одну з голів для зв’язку. Історики схильні саме в них бачити першопричину такого буремного культурного та організаційного розквіту тогочасної цивілізованої Європи. Важлива річ — комунікації! Фактично, як вважають вчені, саме голови Корчинського створили умови для так званого Каролінгського Відродження. Усі тогочасні монастирські бібліотеки та книгосховища укладені саме за допомогою їхньої невпинної трансляції.

Цікавий факт! При завоюванні Карлом Великим Саксонії голова Корчинського врятувала імператора під час бою з об’єднаними силами саксів і вендів. У рішучу мить, коли сам імператор бився із саксонським ватажком Відукіндом, вона боляче вкусила того за сраку, чим на коротку мить відволікла увагу варвара від двобою. Імператор скористався нагодою і охрестив дикуна сокирою.

— Однак, щось ми відволіклися, — перервав історичну довідку Арлекін Петрович. — Юхименко, поклади її назад у кульок, але далеко не ховай, раптом вона пиздане щось корисне, всяке ж може бути.

— Добре, пане Арлекіне! — Юхименко обережно огорнув її рушником, акуратно помістив у товстий поліетиленовий пакет і поклав на сидіння поруч.

Поки у салоні точилися отакі розмови, фаршрутка неслася собі шляхом, пейзаж за вікном знову перетворився на звичайну напівколгоспну пастораль, в небі світило сонечко і ніщо не нагадувало про Юрьєв день, але усі розуміли оманливість отакого становища. Атмосфера в автобусі була в цілому тривожна: Кривавий Пастор час від часу зазирав до свого підручника з демонології і молився, боєць Юхименко нервово нишпорив по підсумках і постійно перекладав з місця на місце якесь солдатське причандалля, Вакарчук так само сопів щось ліричне під ніс і дивився у вікно. Остап Вішну тихо пиздів з волинським лицарем, котрий точив мантачкою свого довжелецького меча, курив червоні «Прилуки» і запивав це діло пивом з пляшки.

Гриша №1 одним оком дивився у свою Бхаґавата-Пурану, а іншим сканував простір салону і ситуацію за вікном. Гриша №2 виїдав чорт уже зна яку пачку печива й теж контролював ситуацію. Навіть стара Вьольва Євдокимівна грала свою специфічну роль. Оскільки вона жодного разу не те що не прокинулася, а навіть й не поворушилася, то з мовчазної згоди товариства Гегемонт обережно повісив на неї піхви від свого меча та вмостив на її закутану в хустку голову шолома, аби той не мотилявся по салону на укравтодорівських вибоїнах. Так вона й сиділа, упершися у свій дерев’яний ціпок, прикрашена лицарським бацинетом. Голова Корчинського шаруділа вусами в кульку, але мовчала, а конунг СБУ Арлекін Петрович вів фаршрутку та іноді торкався руків’я сокири, перевіряючи, чи та досі на місці.

Томас Якович скористався хвилиною відносного спокою, аби упорядкувати хаотичні думки. Він дивився на пасажирів, чухав під лопаткою довгими руками і складав усе до купи. Спочатку він, як міг, проаналізував доволі дивну ситуацію з головою Корчинського. Все ж таки це було незвичайно і навіть надзвичайно. Щоби голова отак окремо від тулуба жила повноцінним життям, брала активну участь у соціальних процесах і навіть військово-політичних конфліктах? А оці її вуса? Нахуя голові такі пишні вуса? Може, це антени для телепатичного зв’язку?

Тут йому пригадався популярний український письменник Василь Шкляр і розлога стаття про нього, що одного разу трапилася павіану в «Упирятинському віснику». Подивіться, мовляв, Василь Шкляр мудро зауважив ось це, а ось тут Василь Шкляр заявив, що влада цинічно шото там, ну й так далі. Тут павіан трохи замріявся, в його голові