Фаршрутка - Іван Семесюк
— Шановні, — продовжив Переїбихаудеген, — поговоримо про це потім! Ми наближаємося до чергової зупинки. Селище міського типу Грюнвальд. Мусимо підібрати одного армігера, щоправда, не надто родовитого, та все ж таки гербового пана і славного лицаря. Волинський шляхтич, позаштатний співробітник відділу історичної помсти СБУ. Для оперативного прикриття ганяє крадених коней з Пруссії на Велике Князівство Литовське, де їх перефарбовують і продають рівненським баригам. До речі, почесний член сейму БНР, себто Бурштинової народної республіки. Через нього ми тримаємо руку на пульсі тіньової економіки.
З цими словами товариство враз помітило, що пейзаж за вікном давно помінявся, можна сказати, подичавів, адже ніякої кукурудзи, тракторів, комбайнів і придорожних електростовпів видно вже не було. Фаршрутка неслася грунтовим шляхом, обабіч котрого іноді траплялися клаптикові поля, засіяні високим житом, а на обрії майорів похмурий ліс, схожий на зображення зі старих німецьких гравюр.
— Чому Грюнвальд? Як ми тут опинилися? — поцікавився Томас Якович. — Це що, Німеччина?
— На цю конкретно мить — це землі Тевтонського ордену, — коротко відповів Переїбихаудеген.
Фаршрутка підкотилася під дивну автобусну зупинку, схожу на ошатну готичну каплицю, і розкрила свої двері для крепкого чоловіка середнього віку, вбраного за якоюсь старовинною і дуже войовничою модою. З бляшаним скрипом він вскочив до салону, вдягнутий у неповний лицарський обладунок взірця початку п’ятнадцятого століття. Побита кіраса, відкритий бацинет якоїсь самопальної модифікації на голові, руки у панцирних рукавицях і металевих нарукавниках. Він заскрипів залізними суглобами латів, заторохкотів об поручні держаком від сокири і полуторним мечем. Решту зовнішнього вигляду тогочасних вояків ви, шановні читачі, можете нагуглити самотужки, бо тут вам не університерський лекторій. Коротше кажучи, вигляд він мав досить таки мужній і навіть брутальний.
Вояка був спітнілий та задиханий, з ніг до голови подертий чимсь тяжким і гострим, місцями поплямований підсохлою кривавою юшкою. Також він мав на своєму суворому обличчі чорні обвислі вуса, не надто доглянуті на вигляд. У салоні одразу встановився кислуватий запах заліза, крові й, власне, занедбаних вусів.
— Скільки? — грізно гавкнув лицар на Арлекіна Петровича.
— Це дивлячись, кого ви пограбували останнім часом, вельможний пане! — відповів Переїбихаудеген. — Платіть дві срібні гривні за проїзд.
— Самі ж бачите, я щойно з іншої епохи! — обурився армігер. — Ви промахнулися років на сто п’ятдесят, а може, й на двісті! Крім того, зважте на локацію. Які в сраку гривні в Німеччині, вибачайте, кому вони тут треба?
— Тоді гольдгульденами платіть, тільки мерщій, бо треба їхати.
— А кухоль холодного пива для старого антифашиста входить у вартість проїзду?
— Платіть, пане армігере, за проїзд, не жлобіться, а пиво знайдеться. Гриша! — з цими словами автобус хекнув вихлопною трубою, двері зачинилися, і він знову вирушив нахуй, тобто за фаршрутом, а товариство взялося розглядати обладунки новоприбулого.
— Трохи маємо, Арлекіне Петровичу! Спеціально для вас тримали холодненьке, на вечір! — разом відгукнулися кнехти, один з них поліз у торби, приникані під ногами Вьольви Євдокимівни, і під сидінням щось дзенькнуло.
— Серед присутніх є фашисти? Ти, чотирирукий в трєніках, часом не німець? Шо дивишся, може, тобі пизди дати? — раптом доволі експансивно звернув увагу на пасажирів армігер і висмикнув зручну кавалерійську сокиру на короткому ратищі. Вакарчук з павіаном витріщили на нього здивовані баньки, а Гриша №2 спокійно вийняв з-під вишиванки глока з довгим глушником і мовчки направив на нечемного латника.
— Поважайте спокій, добродії! — владно скомандував Арлекін Петрович. — Німців серед нас нема, а не завадило би, як я бачу! Порядку в автобусі явно не вистачає.
Лицар плюнув, враз охолов, сховав сокиру і рушив у глиб салону, де гучно по-панібратськи всівся одразу на двох сидіннях та виставив смердючі, закуті у залізні сабатони ноги прямо в прохід.
— Вибачайте, — сказав він, — трохи взяли нерви! Гегемонт, сука, Бурштин-Поганяйло гербу Халява до ваших послуг!
«Йобана тітушня. Елітарій! Ніхуя за 600 років не помінялося», — подумав Томас і чемно представився пану лицарю.
— Гриші! Кнехти СБУ, мечники Арлекіна Петровича, — чітко, без зайвих емоцій повідомили лицарю Гриші і вручили йому пляшку полтавського світлого. Той не став зволікати і одразу відкоркував її об кірасу, зняв з голови бацинета, видобув звідти пачку «Прилук» і закурив.
— Фу-у-у-х-х-х! Оце як вдома на маєтку, пацанове! Що у вас тут в цілому? Які плани на найближчий історичний період?
— Всі ми їдемо нахуй! — повідомив Томас Якович і одразу додав: — А можна й мені папіроску, пане Поганяйло? Страх набридла махорка.
— Держи, сарацинчик, візьми пару штук, — доброзичливо відгукнувся той і заділився цигарками з мавпуном. — Бачу, що ти не фашист.
— Ну, шо там? Вкурвили тевтонця? — спитав у лицаря Остап Вішну.
— Вкурвили, шановний! Можна сказати, відзняли широкоформатну сагу. Глибокий Грюнвальд, або кінець германської порноіндустрії. Натурально, це був майже фестиваль старосвітського фістингу, скажу я вам.
— А що, у нас з німцями теж війна? — з інтересом поцікавився Юхименко.
— А як же ж! Гібридна! — відповів Гегемонт. — Сценарій цієї битви був простий, але дуже цікавий. Актори злягалися прямо в латах, усі як один на родових гербах і озброєні до зубів! Як і годиться, високотехнологічні пани завзято їбли дрібну шляхту під мадригали, через що трохи пахло горілими фільварками, але це їм не допомогло. Здалеку було добре чутно, як литовські хоругви прибивали дворучними страпонами цвіт німецького лицарства. Полупили німців, довго ще не очуняють! З сотню видатних сценаристів полягло, також зарубали кількох крупних порнобаронів, а інших панів німецьких та їхніх пахолків і не порахувати скільки на списи підняли, на простих очколупів ніхто і не зважав! Відтепер усе виробництво переїздить у Польщу, король Ягайло навіть обіцяв виділити під це діло Краківську архідієцезію.
— Якщо дозволите, зроблю зауваження! — нервово перервав лицаря Кривавий Пастор. — От зараз знову модно лаяти німців, а у православних буряків взагалі вважається, що німець — це якесь ідіотське і закомплексоване опудало. А все через що? Через розхитаність і невпорядкованість нашої емоційної сфери, оцю їбучу душевність.
Я нещодавно в популярному часописі «Вечірній Гріх» прочитав статтю,
