Фаршрутка - Іван Семесюк

Так що я вам скажу. Єдина з німецьких звичок, що здалася мені дійсно ідіотською, це манера голосно шмаркатися в публічних місцях і при нагоді пердіти дупами, де про це не просють.

Хоча наші жлоби теж так роблять, але все ж таки до виховної програми у нас це не входить. Вважається, що так робити хуйово.

Тут Гегемонт не без сарказму підпустив шипуна, чим підтвердив сказане пастором.

— Ось! Ось! — продовжив Олександр Валентинович. — Всі інші звички, як-от здавати побутових єретиків у Святу Курію або федеральну поліцію, не лізти у приватний простір, приміром, посцяти видалися мені цілком нормальними звичками людей, здорових як ментально, так і морально. Якщо у вашій історії не було Магдебурзького права, то ніяка Європа в найширшому смислі цього слова вам не світить, бо ви ніхуя не Європа в принципі! У нас же Магдебурзьке право було століттями, і все нормально робило, як у людей. Щоби ви розуміли, друга назва цього суспільного явища — «Німецьке тевтонське міське право». Кацапи про таке кажуть: «немцы придумали, а русский мужик потом мучается». Переконаний — там, де не сприймається германський досвід, там закінчується Європа, панове. Гріх про це забувати!

Орднунг і системність життєвої траєкторії — це, можливо, єдине, що робить людину людиною! Це я вам як професійний пастор кажу! Вчіться у німців, і буде діло, тим більш, голосно шмаркатися в публічному просторі ми вже уміємо, отже, справа за дрібничкою — наловчитися жити за орднунгом, хоча би мінімальним. Але поки до німців нам срати і срати! І всі сруть! Вас самих не заїбало жити у гівні та розпиздяйстві, шановне гербове паньство?

Відчувалося, що ось-ось має початися заворушка, бо армігерова мармиза вже налилася протестним буряковим сяйвом, але раптом невідомо звідки пролунав незнайомий, але упевнений оксамитовий голос. Усі переглянулися, але звідки він доносився — ясно не стало. Втім, голос мав привабливий тембр, чути його було приємно, хоча й здавалося, що він лунав із чиїхось торбів. Товариство включно з Арлекіном Петровичем принишкло.

— Браття і Сестри! — звернувся невідомо до кого голос. — Не пиздіть, а краще послухайте розумну людину!

Щодо німців існує наступна думка і зараз я її озвучу! Всі ви люди писемні, а тому, мабуть, чули про німецького філософа Гайдеггера і його вчення про буття. Дазайн, шановні! Безперечно, чули! Цей Гайдеггер був німцем, а німці, як відомо, люди прискіпливі та уважні. Цей учений муж свого часу чи то нормально йобнув шнапсу, а може, й зіганув якось невдало, але звернув увагу на один баг у німецькій — і не лише німецькій — філософії.

Звернув він увагу на самий феномен буття і на його точне визначення. На те, що всі оці німчики, всі оці канти з гегеля’ми, хоча й оперували поняттям буття, вибудовуючи на ньому свої потужні конструкції, але визначення самому поняттю давали, або вкрай умовне, або й геть ніякого. Ось вам буття, добродії, і пиздець. Романтика!

Наука, а я вважаю філософію все ж таки наукою, без чіткого результату, який можна лабараторно і, головне, неодноразово перевірити, — це кухонний пиздьож за жізнь, а не наука. Як можна оперувати усіма поняттями, не маючи чіткого визначення найголовнішого з них — базового поняття буття? Не маючи конкретної відповіді на запитання: буття, це взагалі що таке? Звичайно, якісь відповіді існують, але усі вони або формальні, мовляв, від’їбіться від нас, або просто кумедні і мають відверто гумористичний характер. Аби просто щось пизданути по-німецьки, бо німецькою мовою дуже кортить попиздіти. Дазайн! Шайзе! Дуже пристосована до гавканини і наказів балачка.

Тут голос трохи закашлявся, мугикнув щось нерозбірливе і додав:

— Слава Йсусу Христу! Амінь, браття і сестри! Зіга-зага! Дазайн!

Запала тиша, усі напружено думали про те, звідки могла звучати ця полум’яна, але не вельми зрозуміла промова.

— Боєць Юхименко! — пролунав командний голос Переїбихаудегена. — Покажи, що там у тебе в кульку? Везеш заборонені предмети?

Юхименко зашарівся, але швидко усвідомив, що діватися йому уже нікуди, і вийняв з кулька щось акуратно замотане у махрового рушника. Трохи поборсавшись, він розгорнув округлу і вельми несподівану річ. Це була добре доглянута голова Дмитра Олександровича Корчинського, цілком собі жива, з нормальним філософським виразом обличчя. Її вуса були красиво зачісані, очі блищали осмисленістю. Голова була цілком собі довольна. Вона окинула поглядом салон фаршрутки, дещо втомлено посміхнулася у вуса і продовжила проповідь:

— Але це ще не все...

Втім, Юхименко легенько ляснув її рушником, вона знову замовкла і заворушила вусами, спокійно позираючи на товариство.

— Так от чого ти копирсався у своєму кульку, Юхименко! Все ясно. Годував її? — поцікавився у солдата Остап Вішну.

— Годував!

— Чим годуєш?

— Горгонзола, оливки, червоне сухе, переважно каталонське, іншого вона не їсть.

— Я знаю, Юхименко. Корчинські іншого й не їдять! Де ти її взяв? Там були ще такі самі? — зі знанням справи продовжив допитуватися Вішну.

— Голови ще були, Остапе Паранірвановичу, але то були обичні сєпарські баняки. Після нашого мінометного обстрілу трохи повідпадало.

— Юхименко, ти розумієш, що це вкрай рідкісна, практично музейна річ? — знову втрутився у допит Переїбихаудеген. — Я за все життя бачив лише кілька голів Корчинського. До речі, твоя у чудовому стані, зазвичай вони трапляються трохи покоцані авантюрами, але то таке. Юхименко, нахуя вона тобі здалася?

— Пане Арлекіне! Я знайшов її в АТО! Ми накрили сєпарський блокпост під Краснокомуняцьком, вона там лежала в ящику з-під гранат. Сєпари її зовсім не годували, били, гралися нею у футбол. Насилу її вилікував, не забирайте! Я її в Києві по усіх лікарнях тягав, жалко ж, врешті знайшов хорошого головолога, він її поставив на ноги, тоїсть на вуса. Вона мені помагає, може консерву зубами відкрити, наприклад, і навіть цинк з патронами. Крім того, вона дуже ерудована, підказує, буває, що по ділу, історію війн добре знає, всякі оповідки про кондотьєрів розказує. Мені це цікаво, я так освіту отримуваю, бо маю тіки середню, а вона зараз, самі знаєте, яка хуйова.

— Ладно, — пом’якшив тон Остап Вішну, — держи її в кульку, але пам’ятай, що це річ доволі небезпечна сама по собі. Може втекти і наробити шкоди. Вони дуже підступні, хоча до пори до часу цілком собі лагідні й привітні. Поки їй з