Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко
— Треба оглянути планету, — мовив штурман.
— Авжеж, — озвався командор. — Екрани зовнішнього телеогляду не діють. Пошлемо загін ріотів. Гадаю, вони зберуть всі дані… Стежте з Оєю за екранами.
Ао повернув на пульті кілька важелів. Тієї ж миті з хвоста зорельота роєм випурхнули метушливі ріоти — літаючі вогняні птахи.
На екрані вони засяяли яскравими цятками. Астрольотчики прикипіли очима до них, немовби від руху цих цяток залежала їхня доля.
РІоти почали передавати дані про характер планети. І чим більше надходило повідомлень, тим суворішали обличчя космічних пришельців. Їх явно не влаштовувала планета. У серці кожного зріла велика сподіванка, жагуча надія на зустріч з братами по розуму. А тут — пустельність.
Несподівано почали зникати вогняні птахи. Одна за одною гасли на екрані крихітні цятки. Зник зв’язок. Вдалося лише прийняти безладні слова: «Напад… Сила… Захища…» Далі незрозумілий тріск і страхітливі вибухи.
Екіпаж «Сіанея» переглянувся.
— Невже планета начинена агресією? — силкуючись усміхнутись, висловив здогад командор.
Стурбований наглою участю ріотів, він дав розпорядження приготувати компактний гравітоліт, захищений потужним силовим полем.
Залишивши зореліт, літаюча танкетка на мить повисла над поверхнею планети, потім, розвернувшись, попливла, підтримувана незримою тягою.
Командор, дарма що вже встиг ознайомитися з характером планети, спершу жахнувся — гравітоліт плив у густому оранжевому тумані.
Внизу — розпечена кам’яниста лава.
«Вогняна планета, — подумав Ао. — Вік — мільярд зоряних років. Напевне, марно тут шукати розумне життя».
Інколи туман розходився, І тоді відкривалося небо — вічно мінлива багряна мла.
Командор увімкнув зв’язок.
«Сіаней», «Сіаней»… Я — командор… Бачу суцільні вогняні омахи. Продовжую дослідження».
Гравітоліт описав у повітрі широку дугу, наблизився до хаотичних кам’янистих нагромаджень.
У грудях командора чомусь защеміло. Непривітною йому здалася поверхня планети, котра бовваніла у розпеченому оранжевому тумані.
Спалах, що зненацька освітив екран, відкинув аеронавта назад. Оговтавшись, Ао збільшив радіус видимості. З глибини екрана випливли дві яскраві фіолетові кулі. Вони наближалися.
Ао увімкнув граничну потужність захисного поля.
«Сіаней», «Сіаней». Я — командор… Бачу вогненні кулі. Вони атакують гравітоліт… Вся надія на захист».
Неймовірної сили вибух знову заволік екран. Кулі стиналися з силовою завісою.
«Невже в них закладений заряд цілеспрямованої дії?» — подумав командор.
Проте на корабель передав: «Атмосфера планети надзвичайно наелектризована. Можна ввімкнути енергетичні установки».
— Оу, — запитала Оя, — навіщо нам енергія? Адже рушійні вузли корабля безнадійно пошкоджені…
Штурман пильно подивився на молодого астронавігатора. Він ще сам роздумував над цим питанням, одначе з відповіддю не забарився:
— Можливо, пощастить полагодити радарну систему… Зв’яжемося з рідною планетою. І тоді…
— Що тоді?
— За нами прилетять.
— Як швидко?
— Гадаю, через десять зоряних літ…
— Це ж що, приречене довге чекання?
— Що з тобою, Ою? Ти така знервована…
Штурман несамохіть подивився на світлове табло, хотів щось сказати, але в цей час озвався командор:
«Пролітаю над огняним озером. Бачу сильні газові випари. Наближаюсь до гірського масиву».
Через хвилину знову голос:
«…Вони затягнуті важким нашаруванням чорних хмар. Інтенсивна вулканічна діяльність. Повертаю назад… — Але що це? — в голосі командора прозвучали не то відчай, не то здивування. — Зникло силове поле… Я без захисту. Щось тягне донизу. Сідаю на кам’янисте плато… Великий ризик… Жити — значить убивати…»
На цьому його голос урвався.
Натомість каюту заповнили тріск і рокіт грозових розрядів планети.
— Цього ще не вистачало! — не втримався штурман. — Ми так остаточно занапастимо себе.
Страх, холодний, липкий страх почав закрадатися у мужнє серце штурмана другої руки. Де вихід? Холодний розум настійно нашіптував: «Марні ваші сподівання… Днем раніше чи пізніше — все одно кінець. Адже ти збрехав, що можна зв’язатися з рідною домівкою…» А серце, суперечачи логіці, довірливо підказувало: «Поки живий — борися… Шукай — і ти знайдеш. Ще не все втрачено…»
— Ще не все втрачено! — ніби в унісон гукнула Оя. — На кораблі є автономний планетоліт. Є енергія. Ми відшукаємо командора.
Оя залишилась одна. З часу відльоту штурмана минула велика зоряна година. Дівчина вже двічі говорила з планетольотом. Нічого втішного. Гравітоліт як у воду канув.
Чекаючи дальших повідомлень, Оя ввімкнула запрограмовану кодову музику. Приємна мелодія рідної планетної кулі чарувала слух, заколисувала тіло. В уяві дівчини спливли спомини. Привиділась їй рідна планета у сяйві двох світил — жовтого й оранжевого.
Спливло понад чотири зоряних літ, як «Сіаней» залишив рідний світ. І якби не ця фатальна катастрофа, вони б нині мчали з запаморочливою швидкістю до мети.
Незглибимий Всесвіт… Він такий же підступний, як і звабний. Оя освітила бічну стіну. Серед портретів — фото її брата, штурмана першої руки. Дівчина дивилася на рідне обличчя, і їй здавалося, що воно підбадьорливо усміхалося до неї: «Тримайся, астронавігаторе. Вас небагато, але ви з планети розуму».
«Нас небагато, — подумала дівчина, — І тим більший тягар відповідальності лягає на кожного. Кожен з нас, виходячи на широку дорогу Всесвіту, з молоком матері всотав у себе десять заповідей зореплавців. Остання з них горить нині на світлому табло… Жити — значить боротись, боротись — значить жити… Це вищий закон планети».
«Сіаней», «Сіаней». Я — планетоліт, — перервав її думки дужий голос штурмана. — Роблю третє коло над гірськими масивами. Гравітольота не видно. Кінчається енергія. Час вертати назад…»
Оя машинально закрила очі. Роєм заґвалтували холодні думки. Їй раптом спогадалися жахливі розповіді-легенди про зорельоти, котрі потрапляли в чужі світи і там з різних причин гинули. Вцілілі екіпажі прирікались на довгі роки мученицького згасання.
Де ж в таких ситуаціях перспектива боротьби? У тому, щоб жити?
