Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко

Щодо гравітації, то її величини постійні. А ось взаємне розташування Землі і Венери, як і всіх планет, безперервно змінюється. Тому переліт на Венеру з мінімальними затратами енергії можливий тільки у пильно визначені періоди, які настають через кожні 584 доби.

Так скільки ж часу потрібно, щоб злітати на Венеру і повернутися назад? Космічні навігатори підрахували: 758 днів, тобто більше двох років. Чому так багато? Адже переліт з Землі на Венеру займає максимум 146 днів, стільки ж іде на зворотний шлях. А решта часу? Ось тут і дається взнаки ефект взаємного розташування планет. Щоб «вловити» його і повернутися на Землю по аналогічній напівеліптичній траєкторії, потрібно перечекати на Венері чи поблизу неї 466 діб. Інакше не виходить. Інакше можна не долетіти до мети і стати одвічним бранцем космічної порожнечі.

Як же все-таки скоротити тривалість подорожі на Венеру? Відповідь елементарно проста: треба збільшити швидкість космічного корабля. Завдання зрозуміле, але реалізації воно поки що не піддається. Отож перша венеріанська експедиція триватиме два з гаком роки з суворим дотриманням всіх правил міжпланетного руху, встановлених і апробованих автоматичними станціями-трудівницями.

Яку ж діяльність розгорне людина на Венері? Вочевидь, перш ніж опуститися на поверхню, космонавти поведуть дослідження в атмосфері, літаючи на апаратах, схожих на аеростати і дирижаблі.

Газова подушка Венери надзвичайно аеронавтична. Вона в 55 разів щільніша від земної. У такому середовищі, приладнавши до рук абиякі крила, людина могла б вільно ширяти, як міфологічні Дедал і Ікар. В усякому разі вчені запевняють, що в атмосфері Венери можна залишити літак І здійснити посадку навіть на парасольці. Швидкість вільного падіння людини в атмосфері Венери в сім разів менша, ніж на Землі і становить близько 10 метрів за секунду. Словом, стрибнути на Венері з висоти 50 кілометрів це все одно, що впасти на Землю з висоти 4 метри. Така аналогія, в яку навіть важко повірити.

Отож, маючи велику вантажопідйомність, дирижаблі можуть тривалий час здійснювати над Венерою польоти, не витрачаючи при цьому пального. При потребі, ввімкнувши двигуни, вони будуть здатні змінювати напрям чи висоту руху. А якщо виявляться гори-хмарочоси висотою 30–40 кілометрів, то там можна буде влаштувати пристані, науково-дослідні центри, житлові приміщення. Адже на цій висоті атмосферний тиск і температура такі ж, як на поверхні Землі.

А як бути з самою поверхнею Венери? Сюди подібно до автоматичних розвідників спустять глибинні апарати, пілотовані людьми. Щоб нейтралізувати згубний вплив агресивного середовища, ці апарати будуть сконструйовані на зразок термосів, тільки простір між стінками займе вода, аміак чи рідкий гелій. Нагріваючись, вони випаровуватимуться, а утворена пара стане рушійною силою для глибинного апарата.

Ми вже зазначили, що на Венері є зони, придатні для життя, тобто з нормальним тиском і звичною для землян температурою. У цих висотних шарах венеріанської атмосфери можна запустити не поодинокі аеростати чи дирижаблі, а створити цілі «літаючі острови».

Ось один з проектів такого «острова». Гігантська кількасотметрова кругла платформа, накрита сферичною прозорою оболонкою, монтується на атмосферних висотах і починає дрейфувати над планетою. В середині оболонки розташоване земне містечко — обсерваторії, парки, сади, квітникові клумби, житлові приміщення. Купол, наповнений земним повітрям, у півтора раза легший від венеріанського легко утримує «острів» у вуглекислій атмосфері нашої сусідки. По краях платформи обладнані аеродромами, куди прибувають спускальні. апарати з орбітальних космічних кораблів, щоб потім вирушити на дослідження поверхні Венери. Венера… Загадкова зоря поетів і закоханих. Віками земляни захоплювалися її осяйним блиском. І ось побачили зблизька і ніби відкрили її заново. Відкривають…

Поки дихаю — надіюсь.

В апогеї літа 1985 року радянські автоматичні станції «Вега-1» і «Вега-2», тримаючи курс на комету Галея, десантували на планету Венера посадочні апарати. Після кількох сеансів зв’язку земні посланці, згідно з програмою, закінчили передачу інформації.

Восени 199… року таємнича вранішня зірка знову озвалась. Несподівано заговорив посадочний апарат «Веги-2». Це було поза розрахунками вчених, і весь світ, затамувавши подих, нетерпляче чекав розшифровки загадкових сигналів.

Зореліт неземної конструкції гинув. Судорожно здригаючись, як підстрелений птах, безпорадно падав у цупкі обійми зустрічної планети.

Їх було семеро. Зосталося троє. Решта навічно залишилася в корабельних нішах, не витримавши раптового впливу невідомої сили, що наскрізь пронизала корабель, сплющивши людські тіла.

Змарнів командор. У критичну хвилину, коли зрадили всесильні автомати, він сів за головний пульт управління. Його титанічна витримка і залізна воля зробили майже неможливе. Зруйнований апарат припланетився, якщо так можна назвати його страхітливе падіння.

— Безглуздя, — скрушно мовив командор. — Ліпше було б ущент розбитися.

Він мав рацію. Досвідчений лоцман незглибинних безодень, командор знав, якою фатальною є руйнація літального апарата в чужому світі.

Вони летіли з астральною швидкістю. Їхній шлях пролягав осторонь скупчення великих зоряних світів. У системі одинокої жовтої зірки, кордони якої мав перетнути їхній «Сіаней», вони несподівано зазнали ззовні жахного гальмування, що миттю згасило стрімкий біг корабля.

Автопілот неначе збожеволів, а потім зовсім завмер. Дублююча система теж вийшла з ладу. Могутні потоки незнаної магнітної сили перетворили зореліт у домовину. Намагаючись повернути корабель до життя, Ао спрямував його до зірки, посадив ближче до світила, сподіваючись зустріти розумне життя. Він пригадав, що десь у цьому районі Галактики вчені їхнього світу передбачали наявність високоорганізованої цивілізації…

Хитаючись, до центрального відсіку зайшли змарнілі до невпізнанності штурман другої руки Оу та молода астронавігатор Оя.

Намагаючись не дивитись колегам у вічі, Ао рішуче натиснув на чорний лискучий важіль. На бічній стіні каюти з’явились стерео портрети загиблих.

Астронавти традиційним жестом вшанували пам’ять жертв чорного мороку.

— Становище критичне, — сказав командор, затемнюючи бічну стіну. — Всі рушійні вузли зорельота зіпсовані… Відновити їх не зможемо. Треба шукати інший вихід. Гадаю, наша психіка потребує настройки на біохвилю десятої заповіді.

Не чекаючи