Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Озеро взялося брижами, закипіло, зсередини його піднявся сильний струмінь води, розсипався бризками й опав.

— Соам, — мовив марсіанин урочисто.

Гірський хребет кінчався. На північному заході крізь прозоре марево спеки видніла жовта рівнина, блищали великі води. Марсіанин простяг руку в напрямку туманної чудової далини і, широко усміхаючись, мовив:

— Азора.

Корабель трохи піднявся. Вологе, солодке повітря співало в обличчя, шуміло у вухах. Азора розкинулася широко, сяючи рівниною. Прорізана повноводими каналами, вкрита оранжевими кущами рослинності, веселими канарковими луками, Азора, що означало — радість, була схожа на ті курчачі, весняні луки, які згадуються у сні в далекому дитинстві.

По каналах пливли широкі металеві барки. По берегах розкидано білі будиночки, узорчасті стежки садків. Повсюди повзали марсіани. Деякі злітали з пласких дахів і, як кажани, летіли через воду або за гай. Скрізь по луках блищали калюжі, виблискували струмки. Чудовий був край Азора.

Поблизу рівнини грала сонячна хвиля величезного водяного простору, до якого сходилися звивисті лінії всіх каналів. Корабель летів туди, і Лось побачив нарешті великий прямий канал. Далекий берег його потопав у вологій імлі. Жовтуваті каламутні води його повільно текли вздовж кам’яного схилу.

Летіли довго. І ось у кінці каналу почав виринати з води рівний край стіни, що губився десь за видноколом. Стіна ставала щораз більша. Тепер було видно величезні брили кладки, у щілинах росли кущі та дерева. Підлетіли до величезного цирку. В ньому було повно води. Над поверхнею в багатьох місцях били пінявими шапками водограї.

— Ро, — сказав марсіанин, поважно піднявши палець.

Лось вийняв з кишені записник, знайшов у ньому наспіх зроблений учора начерк ліній і точок на диску Марса. Рисунок він подав сусідові і вказав униз на цирк. Марсіанин, зморщившись, подивився, — зрозумів, радісно закивав і нігтем мізинця відкреслив одну точку на схемі.

Перехилившись через борт, Лось побачив, що від цирку відходять дві прямі і одна вигнута лінії наповнених водою каналів. Так ось вона — таємниця: круглі плями на диску Марса були цирками — водоймищами, лінії трикутників і півкіл — каналами. Але які ж істоти могли побудувати оті циклопічні стіни?[5] Лось оглянувся на свого супутника. Марсіанин випнув нижню губу, підняв розведені руки до неба:

— Тао хацха ро хамагацитл.

Корабель перетинав тепер вигорілу рівнину. На ній дуже широкою рожево-червоною квітучою смугою лежало безводне річище четвертого каналу, вкрите, немов посівом, правильними рядами рослинності. Певно, це була лінія другої мережі каналів — блідого малюнка на диску Марса.

Рівнина переходила в невисокі м’які пагорби. За ними почали з’являтися блакитнуваті обриси ґратчастих веж. На середній щоглі корабля піднялись і заклацали іскрами кінці дротів. За пагорбами зводилися нові й нові обриси ґратчастих веж, уступчастих, будівель. Величезне місто виступало сріблистими тінями з сонячної імли.

Марсіанин сказав:

— Соацера.

Голубуваті обриси Соацери, виступи плескатих дахів, ґратчасті стіни, порослі зеленню, овальні дзеркала ставків, прозорі вежі, здіймаючись із-за пагорбів, займали все більше простору, губилися за імлистим небокраєм. Безліч чорних цяток летіло над містом назустріч кораблю.

Квітучий канал одійшов на північ. На схід од міста лежало пустельне, вкрите купами щебеню, перекопане поле. Край цієї пустелі, кидаючи різку, довгу тінь, височіла величезна статуя, геть потріскана, вкрита лишаями.

Кам’яна, оголена людина стояла на весь зріст, ноги в неї були приставлені одна до одної, руки притиснуті до вузьких стегон, рубчастий пояс підпирав опуклі груди, на сонці тьмяно мерехтів вухатий шолом, увінчаний гострим гребенем, ніби риб’ячий хребет. Вилицювате обличчя з заплющеними очима усміхалося місяцеподібним ротом.

— Магацитл, — мовив марсіанин і вказав на небо.

Вдалині за статуєю видніли величезні руїни цирку, обриси повалених арок акведука.[6] Вдивляючись, Лось зрозумів, що купи щебеню на рівнині — ями, пагорби — залишки дуже стародавнього міста. Нове місто, Соацера, починалося за сяючим озером, на захід од цих руїн.

Чорні цятки на небі наближалися, збільшувалися. Це були сотні марсіан, які летіли назустріч у крилатих човнах і сідлах, на парусинових птахах, у корзинах з парашутами.

Першою домчала, круто завернула і повисла над кораблем сяюча золота чотирикрила, як бабка, вузька сигара. З неї посипалися на палубу корабля квіти, різноколірні папірці, виглядали схвильовані обличчя.

Лось підвівся, тримаючись за трос, скинув шолом, — вітер підняв його біле волосся. З рубки виліз Гусєв і став поруч. Оберемки, квітів полетіли на них з човнів. На блакитних, то смаглявих, то цеглистих обличчях марсіан, що підлітали, було збудження, захват, жах.

Тепер над головою, спереду, з боків, навздогін за кораблем, що повільно плив, летіли сотні повітряних екіпажів. Он ковзнув згори вниз у корзині під парашутом, розмахуючи руками, товстун у смугастому ковпаку. Он промайнуло, дивлячись у трубку, гулясте обличчя. Он заклопотаний гостроносий марсіанин, кружляючи на крилатому сідлі перед кораблем, так що вітер розвіває йому волосся, наводить на Лося якусь скриньку, що весь час крутиться. Он промчав весь заквітчаний плетений човен — троє жіночих окатих блідих облич, голубі очіпки, голубі рукави, золототкані шарфи.

Спів гвинтів, шум вітру в крилах, тонкий свист, блиск золота, строкатість убрання в повітряній синяві, внизу — пурпурне, то сріблясте, то канаркове листя парків, сяючі відблисками сонця вікна уступчастих будинків, — усе було як сон. Паморочилася голова. Гусєв роззирався, повторював пошепки: