Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Лось не міг спати, — сидів, дивився на зірки, посмоктував люльку. Дідько його знає, що воно таке! Звідки на Марс могли потрапити золоті маски з цим характерним, як у бабки, третім оком? А мозаїка? Велетні, які гинуть у морі, летять між зірками. А знак параболи: рубінова кулька — Земля і цеглиста — Марс? Знак влади над двома світами? Незбагненно. А співаюча книга? А дивне місто, що з’явилося в туманному дзеркалі? І чому, чому весь цей край покинуто, занедбано?

Лось вибив люльку об підбор. Скоріше б уже настав день! Певно, марсіанин-пілот повідомить кудись у населений центр. Можливо, їх уже шукають, і корабель, що проплив між зірками, саме по них і послано.

Лось оглянув небо. Світло червонуватої зірки — Землі — блідло, вона хилилася до зеніту. Промінчик од неї проникав у самісіньке серце.

Безсонної ночі, стоячи біля воріт сарая, Лось отак само, з холодною печаллю, дивився, як сходив Марс. Це було позаминулої ночі. Тільки одна доба відділяла його від тої години, від Землі.

Земля, Земля, зелена, то в хмарах, то в проривах світла, пишна, повновода, люба — батьківщина…

Крижаним холодком стисло мозок. От він своєю несамовитою волею відірвався од батьківщини, сам у чужому світі. Ось вона, ось вона — самотність.

Холодок побіг за шию, і Лось пересмикнув плечима. Сунув люльку до кишені. Вліз в апарат і ліг поруч Гусєва, який уже хропів.

Від тепла, від утоми Лось задрімав. У сні прийшла йому розрада. Він бачив берег земної річки, берези, що шумлять од вітру, хмари, іскри сонця на воді, і на тому боці хтось у світлому, сяючому, махає йому, кличе, манить. Лося і Гусєва розбудив сильний шум повітряних гвинтів.

Сліпучо-рожеві пасма хмар, як скрутні пряжі, вкривали ранкове небо. То з’являючись у темно-синіх просвітах, то зникаючи за рожевими пасмами, спускався залитий сонцем летючий корабель. Обрис його трищоглового остова скидався на велетенського жука. Три пари гострих крил простиралися з його боків.

Корабель прорізав хмари і, весь вологий, сріблистий, блискучий, повис над кактусами. На його бічних коротких щоглах потужно ревли вертикальні гвинти, не даючи йому спуститись. З бортів відкинулися драбинки, і корабель сів на них. Гвинти спинилися.

По драбинках униз побігли щуплі марсіани. Вони були в однакових яйцевидних шоломах, у сріблястих широких куртках з грубими комірами, які закривали шию і низ обличчя. В руках у кожного була зброя, щось на зразок короткої, з диском посередині, автоматичної гвинтівки.

Гусєв, насупившись, стояв коло апарата. Тримаючи руку на маузері, поглядав, як марсіани вишикувались у два ряди. Їхні гвинтівки лежали дулом на зігнутій руці.

— Зброю, стерво, як жінки тримають, — буркнув він.

Лось стояв, склавши на грудях руки, всміхався. Останнім з корабля зійшов марсіанин, одягнений у чорний халат, що спадав великими складками. Відкрита голова його була лиса, в ґулях. Безбороде вузьке обличчя голубуватого кольору.

Грузнучи в пухкому грунті, він пройшов біля подвійного ряду солдатів. Випуклі, світлі, крижані очі його спинилися на Гусєві. Потому він дивився тільки на Лося. Підійшов до людей, підняв маленьку руку в широкому рукаві і мовив тонким, скляним, повільним голосом пташине слово:

— Талцетл.

Його очі ще більше розширились, освітилися холодним збудженням. Він повторив пташине слово і владно вказав на небо. Лось мовив:

— Земля.

— Земля, — насилу повторив марсіанин і наморщив лоба. Гулі його потемніли. Гусєв виставив ногу, кашлянув і сказав сердито:

— Із Радянської Росії, ми — росіяни. Ми, значить, до вас, добридень, — він торкнувся козирка, — ми вас не кривдимо, ви нас не кривдіть… Він, Мстиславе Сергійовичу, ні бе ні ме по-нашому не розуміє.

Голубувате, розумне обличчя марсіанина було непорушне, тільки на його спадистому лобі, між бровами, почала набрякати від напруги червонувата пляма. Легким рухом він указав на сонце і вимовив знайомий звук, що лролунав так дивно:

— Соацр.

Він указав на грунт, розвів руками, ніби обнімаючи кулю:

— Тума.

Показав на одного з солдатів, що стояли півколом позад нього, вказав на Гусєва, на себе, на Лося:

— Шохо.

Так він назвав словами кілька предметів і вислухав назви їх мовою Землі. Підійшов до Лося і поважно торкнувся безіменним пальцем його лоба, западини між бровами. Лось нахилив голову на знак вітання.

Гусєв, після того як його торкнулися, насунув на лоб козирок.

— Як з дикунами поводяться.

Марсіанин підійшов до апарата і довго, стримуючи подив, а потім, — мабуть, зрозумівши його принцип, — захоплено розглядав величезне стальне яйце, вкрите кіркою нагару. Раптом сплеснув руками, повернувся до солдатів і почав говорити їм швидко-швидко, піднявши до неба стиснуті руки.

— Аіу, — відповіли солдати завиваючи.

А він поклав долоню на лоба, глибоко зітхнув, опанував хвилювання і, обернувшись до Лося, уже не так холодно, потемнілими, вологими очима глянув йому в очі.

— Аіу, — сказав він, — аіу утора шохо, даціа Тума ра гео Талцетл.

А тоді рукою затулив очі і низько вклонився. Випростався, гукнув солдата, взяв у нього вузький ніж і почав дряпати по обшивці апарата: накреслив яйце, над ним кришку, збоку — постать солдата. Гусєв, дивлячись йому через плече, мовив:

— Пропонує довкола апарата поставити охорону і палатку, тільки боюся, Мстиславе Сергійовичу, щоб у нас речі не поцупили, люки ж без замків.

— Перестаньте дурня клеїти, Олексію Івановичу.

— Так там же інструменти, одежа… А я з одним, ось із