Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой
Одні з бічних дверей у коридорі було прочинено. Лось увійшов до довгої, дуже високої кімнати з хорами і ґратчастою балюстрадою. Внизу і вгорі — на хорах — стояли плоскі шафи і тягнулися полиці, заставлені маленькими товстими книжечками. Прикрашені тисненням і золотим карбуванням, їхні корінці простерлися одноманітними лініями вздовж сірих стін. У деяких шафах стояли металеві циліндрики, в інших — величезні оправлені в шкіру або дерево книжки. З шаф, з полиць, із темних кутків бібліотеки дивилися кам’яними очима зморщені, лисі голови вчених марсіан. По кімнаті було розставлено кілька глибоких сидінь, кілька ящиків на тонких ніжках з круглим, приставленим збоку екраном.
Затамувавши подих, Лось оглядав цю з запахом тління й плісняви скарбницю, в якій мовчала, закута в книги, мудрість тисячоліть, що пролетіли над Марсом. Він обережно підійшов до полиці і почав розгортати книжки. Папір у них був зеленкуватий, шрифт геометричного окреслення, м’якого коричневого кольору. Одну книжку, де були креслення машин, Лось засунув у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. В металевих циліндрах були жовтуваті, по звуку, від удару нігтем, схожі на кістку, валики, наче валики фонографа,[3] але поверхня у них була гладенька, як скло: один такий валик лежав на ящику з екраном, мабуть, його приготували, щоб зарядити, і кинули в той час, коли гинув будинок.
Потім Лось відчинив чорну шафу, взяв навмання одну оправлену в шкіру, поточену червами, легку розбухлу книгу і рукавом обережно витер з неї куряву. Жовтуваті ветхі аркуші її йшли зверху вниз безперервною, складеною зигзагами смугою. Ці сторінки, що переходили одна в одну, були вкриті кольоровими трикутниками завбільшки з ніготь. Вони бігли зліва направо і в зворотному порядку неправильними лініями, то падаючи, то сплітаючись. Обриси і кольори були різні. Через кілька сторінок між трикутниками з’явилися барвисті кола, теж різної форми і кольору. Трикутники почали складатись у фігури. Сплетіння і переливи барв та форм трикутників, кіл, квадратів, складених фігур перебігали з сторінки на сторінку. І ось у вухах Лосеві поволі залунала ледь вловна, витончена, пречудова музика.
Він закрив книгу і довго стояв, прихилившись до книжкових полиць, схвильований і запаморочений досі незнаними чарами: книга співала.
— Мстиславе Сергійовичу, — лунко рознісся по будинку голос Гусєва, — йдіть-но сюди, швидше.
Лось вийшов у коридор. В кінці його, біля дверей, стояв Гусєв і злякано всміхався.
— Гляньте, що у них діється.
Він завів Лося у вузьку напівтемну кімнату; в далекій стіні було встановлено велике квадратне матове дзеркало, перед ним стояло кілька табуретів і крісел.
— Бачите, на шнурку висить кулька; думаю — золота, дай зірву, — гляньте, що вийшло.
Гусєв смикнув кульку. Дзеркало сяйнуло, з’явилися уступчасті обриси величезних будинків, вікна, що вигравали у промінні призахідного сонця, майоріли полотнища. Глухий гомін натовпу сповнив темну кімнату. По дзеркалу, зверху вниз, закриваючи контури міста, ковзнула крилата тінь. Раптом вогняний спалах осяяв екран, різкий тріск пролунав під підлогою кімнати, туманне дзеркало згасло.
— Коротке замикання, проводи перегоріли, — сказав Гусєв. — Нам треба йти, Мстиславе Сергійовичу, скоро ніч.
ЗАХІД СОНЦЯРозкинувши вузькі туманні крила, палаюче сонце хилилося до обрію.
Лось і Гусєв квапливо йшли тьмяною, тепер ще більш пустельною і дикою рівниною до берега каналу. Сонце швидко ховалося за близький край поля і кануло. Сліпуче ясно-червоне сяйво розлилося на місці заходу. Різкі промені сонця запалили півнеба і швидко-швидко вкривалися сірим попелом — гасли. Небо видавалося непроглядним.
У попелястому заході низько над Марсом зійшла велика червона зірка. Вона сходила, як гнівне око. Кілька секунд темрява була насичена тільки її похмурим промінням. Та ось уже по всьому неосяжно високому небесному склепінню почали висипати зірки, сяючі, зеленуваті сузір’я, — холодні промені їх кололи очі. Похмура зірка, сходячи, розгорялася.
Дійшовши берега, Лось зупинився і, вказуючи рукою на зірку, мовив:
— Земля.
Гусєв зняв картуза, витер з лоба піт. Задерши голову, дивився на далеку батьківщину, що пливла між сузір’ями, його обличчя, здавалося, було змарніле, сумне.
— Земля, — повторив він.
Отак вони довго стояли на березі древнього каналу, над рівниною з неясними в світлі зірок обрисами кактусів.
Та ось із-за чіткої лінії обрію виринув світлий серп, менший від місяця, і почав підніматися над кактусовим полем. Від лапчастих рослин лягли довгі тіні.
Гусєв ліктем штовхнув Лося.
— А позад нас гляньте-но.
За ними над горбкуватою рівниною, над гаями і руїнами, сяяв другий супутник Марса. Круглий жовтуватий диск його, теж менший від місяця, хилився за шпичасті гори. Виблискували на пагорбах металеві диски.
— Оце ніч! — прошепотів Гусєв. — Як у сні.
Вони обережно спустилися з берега в кактусові зарості. З-під ніг шугнула чиясь тінь. Волохатий клубок побіг по відблисках обох місяців. Заскреготіло. Писнуло — пронизливо, нестерпно, тонко. Ворушилося, поблискуючи, листя кактусів. Липла до обличчя павутина, пружна, як сітка.
Вкрадливим, несамовитим виттям озвалася ніч. Урвалося. Все стихло. Гусєв і Лось великими стрибками, здригаючись від огиди й жаху, бігли полем, високо переплигуючи через ожилі рослини.
Нарешті в світлі серпа, що сходив на небі, блиснула стальна обшивка апарата. Добігли. Сіли, відсапуючись.
— Ну ні, ночами в ці павукові місця я не ходак, — промовив Гусєв. Відгвинтив люк і поліз в апарат.
Лось ще барився. Прислухався, позирав. І ось він побачив — між зірок фантастичним силуетом пливла крилата тінь корабля.
ЛОСЬ ДИВИТЬСЯ НА ЗЕМЛЮТінь повітряного корабля зникла. Лось виліз