Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой
Серед двох пагорків стояла купка низькорослих, з розлогими плоскими верховіттями, бурих дерев. Гілля їхнє було коряве і міцне, листя схоже на дрібний мох, стовбури- жилаві і шишкуваті. На узліссі, між деревами, висіли шматки колючої сіті.
Увійшли в лісок. Гусєв нахилився і копнув ногою, — з-під пороху покотився проламаний людський череп, у зубах його блиснув метал. Тут було душно. Од моховитих гілок у безповітряну спеку падала мізерна тінь. За кілька кроків знову наткнулися на опуклий диск, — його було пригвинчено до країв круглого металевого колодязя. В кінці лісочка виднілися руїни — грубі цегляні стіни, наче розвалені вибухом, гори щебеню, стирчали кінці зігнутих металевих балок.
— Будинки висаджено в повітря, Мстиславе Сергійовичу, — зауважив Гусєв. — Тут у них, видно, були діла. Ці штуки ми знаємо.
На купі сміття з’явився великий павук і рваним краєм стіни побіг униз. Гусєв вистрілив. Павук високо підскочив і впав, перекинувшись. Одразу ж другий павук побіг з-за будинку до дерев, здіймаючи коричневу куряву, і тицьнувся в колючу сіть, почав борсатися в ній, витягуючи ноги.
З гайка Гусєв і Лось вийшли на пагорб і стали спускатися до другого лісочка, туди, де здалеку виднілися. цегляні будівлі і одна, вища за інші, кам’яна споруда з плескатими дахами. Між пагорбом і селищем лежало кілька дисків. Вказуючи на них, Лось мовив:
— Очевидно, це колодязі водопроводу, пневматичних труб, електричних проводів. Усе це, мабуть, покинуто.
Вони перелізли через колючу сіть, перетнули лісок і підійшли до широкого двору, вимощеного плитами. В глибині його стояв будинок незвичайної і похмурої архітектури. Гладенькі стіни звужувалися догори і кінчалися масивним карнизом з чорно-кривавого каменю. В стінах — довгі і вузькі, як щілини, глибокі отвори вікон. Дві лускаті колони, завужені вгорі, підтримували над входом бронзовий барельєф — фігуру, що лежала, заплющивши очі. Плоскі, на всю ширину приміщення, сходи вели до низьких масивних дверей. Сухі волокна повзучих рослин висіли між темними плитами стін. Будинок скидався на величезну гробницю.
Гусєв поштовхав плечем металеві двері. Наліг — заскрипівши, вони прочинилися. Гусєв і Лось минули темний вестибюль і зайшли до високої зали. Світло пробивалося в неї через скляну баню. Зала була майже порожня. Кілька перекинутих табуретів, низький стіл з запорошеною чорною скатертиною, на камінній підлозі — розбитий посуд, якась, дивної форми, машина, чи то знаряддя, з дисків, куль і металевої сіті, стояла коло дверей, — все було вкрито шаром пилу.
Курне світло падало на жовтаві, з золотистими іскрами стіни. Вгорі їх оперізувала широка смуга мозаїки. Мабуть, вона зображувала події історії — боротьбу жовтошкірих істот з червоношкірими: морські хвилі, а в них — занурена до пояса постать людини, та сама людина летить між зірками, — картини битв, напад живих звірів, стада чудернацьких тварин, що їх женуть пастухи, сцени побуту, полювання, танців, народження і похорону. Похмурий пояс цієї мозаїки кінчався над дверима зображенням побудови велетенського цирку.
— Дивно, дивно, — повторював Лось, вилізаючи на дивани, щоб краще розгледіти мозаїку, — скрізь повторюється цікавий малюнок голови людини. Розумієте, дуже дивно…
Гусєв тим часом знайшов у стіні ледь помітні двері; вони відчинялися на внутрішні сходи, що вели до широкого склепінчастого коридора, залитого курним світлом.
Уздовж стін і в нішах коридора стояли кам’яні та бронзові фігури, торси, голови, маски, черепки ваз. Оздоблені мармуром і бронзою портали дверей вели звідси до внутрішніх покоїв.
Гусєв почав заглядати в бічні низькі, затхлі, погано освітлені кімнати. В одній був пересохлий басейн, у ньому валявся дохлий павук. У другій — на друзки розбите дзеркало, що було однією із стін, на підлозі — купа зотлілого ганчір’я, перекинуті меблі, в шафах — лахміття.
У третій кімнаті, на узвишші під високим колодязем, звідки падало світло, стояло широке ложе. З нього до половини звисав скелет марсіанина. Скрізь — сліди жорстокої боротьби. В кутку сторчма лежав другий скелет.
Тут серед сміття Гусєв знайшов кілька дрібних речей з важкого карбованого металу, — певно, прикраси, предмети жіночого вжитку, — маленькі жбанчики із кольорового каменю. Він зняв із зотлілої одежі скелета два з’єднаних ланцюжком великих темно-золотистих камені, що наче світилися зсередини…
— Знадобиться, — сказав Гусєв, — Маші подарую…
Лось оглядав скульптуру в коридорі. Серед гостроносих марсіанських голів, зображень морських чудовиськ, розмальованих масок, склеєних ваз, напрочуд схожих обрисом і малюнком на етруські[1] амфори, його увагу привернуло велике погруддя. Воно зображало оголену жінку з скуйовдженим волоссям і лютим асиметричним обличчям. Голову прикрашав золотий зірчастий обруч, над лобом він переходив у тонку параболу,[2] всередині якої містилися дві кульки: рубінова і червонувато-цеглиста. В рисах владного обличчя було щось хвилюючо-знайоме, що випливало з незбагненної пам’яті.
Збоку статуї, в стіні, темніла велика ніша, загороджена ґратами. Лось просунув пальці крізь прути, але ґрати не відхилилися. Він витер сірника і побачив у ніші на зотлілій подушечці золоту маску. Це було зображення вилицюватого людського обличчя із спокійно заплющеними очима. Місяцеподібний рот усміхався. Ніс — гострий, дзьобом. На лобі між бровами — припухлість у формі збільшеного ока бабки. Це була голова, зображена на мозаїці в першій залі.
Лось спалив півкоробки сірників, схвильовано розглядаючи дивовижну маску. Незадовго до того, як відлетіти з Землі, він бачив знімки таких масок, викопаних недавно серед руїн велетенських міст на берегах Нігеру, в тій частині Африки, де передбачають
