Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Алтемірандо з ножем у руці і один із незнайомців, — пістолет його при падінні відлетів убік, — зчепившись, покотилися по землі. Поки Натаріо з криками біг на допомогу, другий лиходій вистрелив кілька разів в Алтамірандо. Свинар зігнувся у три погибелі, з його спини фонтаном полилася кров. В наступну мить капітан звалив убивцю одним-єдиним пострілом зі свого парабелума. Звідусіль збігалися люди. Факел Абдуїн згріб у залізні лабети чоловіка, що борюкався з Алтамірандо і тепер силкувався звестись на ноги.
Оточений з усіх боків, діставши кілька добрячих запотиличників, напасник упав навколішки і став просити пощади: в нього жінка й діти, хто їх утримуватиме і роститиме? Сюди його з товаришем послали виконати один наказ. Обидва вони інспектори ітабунського муніципалітету, чия юрисдикція, крім самого міста, поширюється на всі селища й виселки, включаючи й Велику Пастку. Згідно з розпорядженням муніципалітету, худобі заборонено бродити по вулицях, тож поліцейський сержант наказав їм убивати всю худобу, яка ходить самопас, бо якщо хазяї не можуть або не хочуть тримати її у загородах, то треба їх провчити. Я підневільна людина, сеу капітане, сказав він. Я тільки виконував наказ.
Його добряче віддухопелили і відпустили, дозволивши взяти» віслюка. Але з нього здерли всю одежу й відібрали зброю — крім загубленого пістолета, він мав при собі ще запоясника, ножа та ладунку з кулями. До сідла іншого віслюка прив’язали його мертвого напарника. На прощання капітан сказав переляканому інспекторові:
— Передай тому, хто тебе сюди послав, що у Великій Пастці не потерплять чужаків. Скажи, що тут розпоряджається капітан Натаріо да Фонсека, і найкращий доказ цьому ти сам, якого витурили звідсіля в отакому-от вигляді.
5
Скінчивши пакувати речі, Зилда сіла на веранді біля капітана. Діти, за винятком Еду, який допомагав у кузні Факелові, спускалися і підіймалися схилом, переносячи клунки та ковані скрині до волячого запрягу, що стояв біля підніжжя пагорба. Трохи помовчавши, Зилда озвалась до чоловіка:
— Щось мені не хочеться їхати. Коли б можна було скоріше вернутись.
— А це ж чому? Я гадав, що ти рада. Відколи збудували дім, у тебе тільки й мови, що про плантацію.
— Та то раніше, до появи отих інспекторів. Як ти гадаєш, хто їх послав?
Сидячи на веранді свого дому, капітан з вершини пагорба споглядав Велику Пастку. Того далекого дня, коли тут було лише кладовище, він сказав полковникові Боавентурі Андраде, показуючи на невідому йому долину: «Отут, як скінчиться земельна війна і ви дотримаєте свого слова, я побудую собі дім». Він обернувся до дружини й глянув у її завжди спокійне, а нині стривожене обличчя. Його не можна було назвати вродливим, але риси його були тонкі й делікатні. Її худеньке личко ще зберігало сліди юності — ні роки, ні діти, рідні й нерідні, не пригасили її запалу й завзяття. Пеба понесла вниз папугу Пішов ти в гузно, і птах безперестану вигукував слова протесту. Навіть у хвилини найбільшої небезпеки Натаріо бував відвертий з Зилдою, коли вона бралась його розпитувати, одірвавшись од домашніх справ.
— Ет, пусте! Просто зірвав свою злість сержант Оріженес або захотів показати себе голова муніципалітету доктор Кастро.
Головою ітабунського муніципалітету був той самий бакалавр Рикардо Кастро, який, прослуживши десять років полковникові Еліасу Далтро, продався з усіма тельбухами полковникові Боавентурі Андраде і навіть пишався цим; він був просто створений для цієї посади і займав її навпереміну із дантистом Салвіано Невесом, родичем дони Ернестини. Майже вічний голова муніципалітету, бакалавр Кастро був нівроку впертий та свавільний і нерідко зловживав своєю владою.
— Коли буду в Ітабуні, то скажу Вентуриньї, хай намилить чуба цим нікчемам. Поки жив полковник, ніхто й писнути не смів, бігали на короткому поводі. А Вентуринья усіх порозпускав.
— Гадаєш, він нічого не знав? — спитала Зилда і квапливо додала: — Я теж думаю, що просто комусь хотілося зробити людям капость.
Капітан схвально кивнув головою. Хто знає, може, це витівка й Оріженеса — доктор Кастро надто дурний, щоб таке придумати. Здавалося, вже все сказано, проте Натаріо не припиняв розмови. Якщо вже він почав ділитися думками з дружиною, матір’ю своїх дітей, то не хотів недомовок: Зилда заслуговувала повної довіри. Щоправда, іноді він уникав говорити з нею про деякі речі, та коли вже вона про щось запитувала, він перед нею не крився, що б то не було.
— А може, тут щось серйозніше. Може, хтось захотів загребти жар чужими руками, сержантовими чи докторовими? Велика Пастка росте, раніше вона була щербатого шеляга не варта, а нині багато хто позирає на неї ласим оком. Дехто дуже хотів би прибрати її до рук. Тільки я цього не допущу. — Він вважав, що розмову вичерпано. — Так що збирайся їхати з дітьми.
— Не хочеться мені їхати.
Капітан одірвався від чудової картини літнього ранку і глянув на стурбовану Зилду.
— А пригадуєш, як під час пошесті ти рвалася з дітьми на Плантацію, а я заперечував? Тоді нам не можна було їхати звідсіль — ні тобі, ні мені, ні дітям. Треба було лишатися на місці, навіть якби довелось померти. А тепер я тобі кажу: їдь і забирай з собою дітей. Досить того, що тут залишаюся я.
— А чи не краще мені залишитися з тобою?
— Скільки вже ми живемо разом? Відповідай! А чим я колись займався? Ти що, забула?
Голос спокійний — ні люті, ні хвилювання, ніби йшлося про буденні речі. У грудях його ворухнулася ніжність до жінки, яку він відбив просто на дорозі. Йому тоді довелось застрелити того негідника. З нею він побрався церковним шлюбом, скориставшись приїздом місіонерів, сплодив купу дітей, а Зилда брала ще й чужих, щоб виховувати як своїх власних. Усі діти були їй рідні.
— Ти завжди опікувалась дітьми, це твій обов’язок. А я повинен дбати про вас. Усе життя я ходив у жагунсо, ти це добре знаєш. Отож бери дітлашню, їдь на плантації і жди мене там.
— А ти приїдеш?
— Може, приїду, а може, й ні. На плантації роботи непочатий край. Але спершу я з’їжджу в Ітабуну, дізнаюся, що там сталося.
Знизу долинав галас — то діти вантажили клунки на волячий запряг. Прийшла Пеба й сказала, що все готове до від’їзду. Капітан із Зилдою зійшов униз, щоб попрощатися з
