Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Хто ж посміє вважати тебе ганчіркою? — Капітан аж розсміявся, що траплялося з ним дуже рідко. — Викинь це з голови і слухай мене уважно. — Капітан по-дружньому обняв його за плечі. — Чому ти їдеш туди? Адже ж не тому, що тікаєш з Великої Пастки, а щоб мені допомогти, бо ми з тобою як брати. Хіба не так?
— Авжеж.
— Ну так ось, ти мені допоможеш куди більше, якщо будеш із Зилдою та дітьми, на тебе можна покластися. Ще бракувало, щоб і там з’явився лихий кабра. — Не даючи Еспіридіанові отямитись, Натаріо вів далі: — Якщо туди заявиться хтось, ти його спершу вколошкай, а тоді пошли Пебу попередити мене. — Не знімаючи руки з негрового плеча, він сказав довірчо: — Я так хотів, щоб Еду лишався з ними, але де там, і слухати не став. Хлопець він слухняний, а це вперся, як осел. — У голосі його бриніли і турбота, і гордість: видно, непослух сина його потішив.
— Так і мусить бути, якщо він ваша плоть.
Попри свою звичну стриманість Натаріо обняв Еспіридіана. Після смерті Бернарди капітан дуже змінився.
— Зилді скажеш, щоб зоставалася на плантації, нікуди не потикалась, гляділа дітей і чекала на мене.
16
Ще важче було переконати негритянку Епіфанію поїхати на фазенду Санта Маріана, у верхів’я річки Кобрас, і взяти з собою Тово, хрещеника дони Ізабел і полковника Робустіано де Араужо.
Син Шанго, бога війни, Факел Абдуїн був наполовину Ошоссі — мисливець, а наполовину Ошала — великий батько. Епіфанія була Ошум, володарка річки й веселощів; як цариця, вона не могла скоритись наказові смертного, хоч би якого. На зорі, перш ніж сонце освітило Велику Пастку, коваль покликав Рессу, щоб вона допомогла йому принести криваву жертву; вони зарізали чотирьох півнів і одного з них віддали у жертву Єманжі, головній господині померлої Діви.
Янсан сіла на свого коня, Рессу станцювала бойовий танець, вирушила на війну, привела за собою мертвих і відкрила дорогу егунові.
Негр здригнувся, затулив очі руками; він метався то в один, то в другий бік, пропонуючи Єманжі червоний від крові півнячий дзьоб. Зненацька схопився вітер, з небес спустилася хмара і перетворилась на істоту: то був не добрий Бог маронітів, а цариця вод, владичиця океану, дона Жанаїна. Син Шанго і Ошоссі прийняв Єманжу, свою дружину. Вона взяла на руки дитину і почала її чукикати під веселу пісню життя.
Діставши наказ від егуна, Епіфанія мусила скоритись. Ця жінка пройшла вогонь і воду й ніколи не плакала, не скаржилась. Вона вміла тільки зойкати й зітхати — зойкати з радощів, зітхати з насолоди. Епіфанія спробувала чинити опір, але не змогла, егун своїм кощавим пальцем указав їй життєвий шлях. Як уже бувало не раз, подав їй дитину й вирядив у дорогу.
Негритянка Епіфанія пішла в сльозах, свідки не вірили своїм очам. За нею трохи пробіг Горюха, потім пес вернувся до свого озброєного друга.
Факел на прощання пригорнув до грудей сина.
— Скажеш полковникові, щоб зробив з нього мужчину.
17
Приблизно об одинадцятій ранку закон постав знову в скромній і лагідній особі Іреніо Гомеса, сищика кримінального відділку ітабунської поліційної дільниці. Він приїхав у Велику Пастку з двома солдатами військової поліції, щоб продемонструвати владу або похизуватися нею, — словом, напустити туману. Солдати озброєні до гнилих зубів, а у шефа на поясі неоковирний, застарілий пістоль.
Не злазячи з коня, представник правосуддя зачитав на майдані, тобто на вигоні, під поставленим місіонерами розп’яттям, указ — його склав член суддівської колегії і опублікував у «Грапіунському тижневику», щоб довести до відома всіх.
Указ велів громадянам Великої Пастки скласти зброю і скоритися владі, якій повинен також здатися, щоб за вбивство постати перед судом присяжних, Натаріо да Фонсека, на якого виписано ордер на арешт.
Закінчивши серед жартів і смішків читати указ, Іреніо Гомес почав відхід. Що й зробив мирно чи майже мирно, бо люд, що зібрався на вигоні, трохи не роззброїв цих трьох гостей. Громадяни Великої Пастки послали закон і судейського крючка до біса.
18
Перші постріли пролунали о другій годині біля млина, на межі плантацій Зе дос Сантоса і старої Ванже, а останні — вже за північ, на Капітановому Шпилі; на брукованому підйомі громадилися трупи, ніби гарнізон складався з цілого загону бравих молодців. Він справді був вартий цілого загону, хоча захисників було лише двоє; вони ховалися за стовбуром розквітлої мулунги.
Облога Великої Пастки, атака і захоплення тривали десять годин і двадцять хвилин, як було підраховано, секунда в секунду, за нікелевою цибулиною нервового сержанта Оріженеса. Між третьою і четвертою годинами, тобто між різнею сержипанців і другим наскоком, на чолі з капралом Шико Різанцем, випало затишшя. Напасники скористалися ним, щоб завершити оточення, а місцеві жителі, щоб нашвидку поховати убитих. Згодом кого-небудь ховати було ніколи, і тіла полеглих з обох сторін поскидали другого дня до одної ями; ту братську могилу викопали чужаки.
Коли вербували жагунсо в Ітабуні, то їм обіцяли розкішну гулянку, небачену оргію, дільбу трофеїв на бучному святі перемоги. За браком краль торжество звелося до закуски й випивки, але ж які гульки без повій? Тільки веселі дівчата здатні вмиротворити серце і піднести воїнський дух. Та й з багатої здобичі залишився тільки армазем; по оселях добра виявилося небагато. Ті, хто покинув Велику Пастку напередодні чи під час нападу, прихопили з собою своє майно, повантаживши його на віслюків. На щастя, швацька машинка дони Наталіни була ручна, тож вона понесла її на голові. Дона Валентина й Жука Невес обливалися потом і лаялись, тягнучи важенні клумаки з одежею, постільною білизною і столовими приборами пансіону «Чільний».
Говорити про тих, що через боягузтво і скнарість покинули селище, а не взялися до зброї, не варто. Однак слід сказати, що ні капітан, ні Фадул і Кастор, його помічники, нікому не нав’язували своєї думки. То безнадійна справа — командувати страхополохами, Натаріо знав це краще за будь-кого.
Втікачі, що рятували своє життя й добро, втрачали куди більше, навіть повагу до самих себе; вони неначе таврували себе печаттю чорної віспи або прокази.
Це не стосується тих, що виконували якесь завдання або супроводжували поранених і дітей. Зиньйо, якому вдалося сховати свого батька Лупісиніо, тяжко пораненого під кінець дня, дістав завдання поширити звістку про загибель Натаріо, щоб приспати пильність ворога, за висловом того ж таки капітана. Жоанзе, з рукою на перев’язі і з