Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Злочин проти природи, — іронічно повторила Ем. — Хто його зна, яка вона тепер; та природа… Ох-ох, не певна я, чи зважуся коли-небудь долити в його антигерасон води або ще чогось, але, їй же Богу, Грампс ніколи не піде з цього світу, якщо йому трошечки не допомогти… Ти подумай: нас же тут напхано так, що ніде яблуку впасти. Верна, бідолашна, аж умирає, так хоче дитину, та й Мелісса мріє про це вже тридцять років. Мені обридло його зморщене обличчя, обридло те, що він один займає цілу кімнату, що йому належить найм’якіше крісло, що йому віддають усе найсмачніше, що всім нам доводиться дивитися ті телепрограми, які подобаються йому, що він втручається в наше особисте життя. І щоразу змінює заповіт.
Лу був непохитний:
— Зрештою, Грампс — нам усім голова… То й нехай собі буде зморщений! Адже йому було вже сімдесят, коли винайшли антигерасон. Він помре, Ем. Дай-но йому час. Це — його особиста справа. Він, ясна річ, ще при силі, але потерп, люба. Не треба його дратувати, сердити. Окрім того, гріх нарікати на наші умови — вони кращі, ніж у будь-кого з інших членів нашої родини. Адже ми спимо на канапі.
— Невже ти сподіваєшся, що ця канапа буде нашою назавжди? От він обере собі нових улюбленців, якої ти заспіваєш тоді? Досі рекорд, якщо не помиляюся, був два місяці.
— Так. Він належить татусеві з матусею.
— Та коли вже він оддасть Богові душу?! — вигукнула Емеральда.
— Ти ж знаєш, він сказав, що перестане приймати антигерасон одразу ж після того, як відбудуться автомобільні гонки на п’ятсот миль.
— Еге, а до того він обіцяв зробити це після Олімпійських ігор, а перед цим — після матчу на Кубок світу, а перед цим — після президентських виборів, а перед цим… хай йому біс, усього не пригадаєш. П’ятдесят років він годує нас такими балачками! Я вже не сподіваюся на кімнату і ні на що взагалі не сподіваюся.
— Ну, добре, нехай ти маєш слушність! Вважай, що я невдаха! — вигукнув Лу. — Що я маю робити? Я працюю, як віл, але майже весь заробіток поглинають податки на оборону та на пенсійне забезпечення. Та навіть якби гроші були, то де б ми змогли найняти собі кімнату? Може, десь у штаті Айова… Але який сенс селитися на околиці Чікаго?
Емеральда поклала йому руку на плече.
— Лу, коханий, я не вважаю тебе невдахою, Бог тому свідок… Просто в тебе не було ніякої можливості показати свої здібності й чогось досятти. Через те, що Грампс та інші люди його покоління ще й досі живі і не поспішають звільняти місце для молоді.
— Так, так, — сумно погодився Лу, — але ж не можна їх у цьому звинувачувати, правда ж? Цікаво: чи зможемо ми відмовитися од антигерасону, коли доживемо до Грампсового віку?
— Іноді я собі думаю, краще б воно було, якби цього антигерасона взагалі не існувало, — запально прошепотіла Ем. — Або краще б його робили з чогось дуже цінного, унікального, ну, скажімо, з землі або кульбаб… Часом я думаю: хай би старі відходили один по одному так, як ми відриваємо у визначений час листки в календарі. А то кожен із них роками розмірковує, час йому чи не час податися з цього світу. Слід запровадити такий закон, який би обмежував користання цим чортовим зіллям. Хоча б для тих, кому за сто п’ятдесят.
— Ніхто не посміє зачепити цих дідуганів, — сказав Лу. — Адже вони володіють і грішми, і правом голосу. А ти б хотіла здобути усе це, Ем? А потім — померти?
— Боже милий, треба ж отаке бовкнути. Та ще й власній дружині… Любий, мені немає ще й ста, — вона провела руками по своїй гінкій та юній фігурці, наче стверджуючи сказане. — Кращі мої роки попереду! Але готова битися об заклад, тільки-но мені мине сто п’ятдесят — старенька Ем виллє свій антигерасон у раковину й полине в інший світ. І все це вона зробить із усмішкою на вустах.
— Говори-балакай. Усі ці старі діди у свій час казали теж саме. А ти чула, щоб хтось із них добровільно пішов з життя?
— А цей… Як його? Ну, дід у штаті Делавар.
— Тобі ще не набрид цей «дід у штаті Делавар»? Про нього торочать ось уже п’ять місяців.
— Гаразд, тоді — Гремма Вінклер, вона ж мешкала в нашому будинку.
— Вона упала під поїзд метро.
— Просто вона обрала собі такий шлях…
— І прихопила на той світ у сумці шість пакетів антигерасону?
Емеральда скрушно похитала головою і стомлено заплющила очі.
— Не знаю, не знаю, не знаю. Я знаю тільки: треба щось робити. — Інколи мрієш про те, щоб на Землі залишилася хоч одна-однісінька хвороба… Можна було б захворіти, полежати в ліжку і відпочити од цього стовпотворіння.
Лу ніжно торкнувся її плеча:
— Не треба перейматися цим, голубонько. Хай йому всяка всячина…
— От якби у нас була машина, ми могли б хоч на годину втекти від людського тлуму. Пригадуєш, мої батьки мали машину. Боже милий, як же хороше жилося людям колись!
— Жилося; доки вони не витратили увесь метал, — зауважив Лу.
— Ми, бувало, понабиваємося у авто, тато під’їжджає до бензоколонки й гукає: «Наливай повен бак!»
— Це був рай… доки не витратили весь бензин.
— А потім ми виїздили за місто…
— Ох, це тепер скидається на чарівний сон, правда, Ем? Важко уявити, що було «за місто», що було місце між містами…
— А як, бувало, зголодніємо, — вела далі Ем, — ми знаходили собі ресторанчик, де було просторо й затишно, і замовляли: «Мені, прошу, біфштекс з гарніром». Та ще й допитувались: «Як ваші свинячі котлети? Вони смачні?»
Вона облизала губи, очі її заблищали.
— Що було, то було, — притакнув, поцмакуючи, Лу. — А пригадай-но натуральний біфштекс по-гамбурзьки.
Ем аж застогнала.
— Якби нам хтось запропонував тоді концентрат із водорості, ми б йому плюнули межиочі, правда ж, Ем?
— Або пресовану тирсу, — додала вона.
Однак Лу, невиправний оптиміст, спробував навіть у теперішній ситуації знайти щось привабливе:
— Але ж тирса й водорості тепер значно смачніші та поживніші, ніж колись, у давнину. Кажуть, вони дуже корисні для здоров’я.
— Здоров’я у мене бездоганне, — знесилено промимрила Ем.
Лу знизив плечима.
— Зрозумій ти нарешті — дванадцять мільярдів населення не змогли б прохарчуватися, якби
