Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

В’язні миттю принишкли.

Коли скінчилася передача про родинну баталію, вітальня Шварців на мить потемнішала. Потім екран знову спалахнув, і на ньому з’явилося обличчя диктора, ясне, наче сонечко. Він сказав:

— А тепер, шановні слухачі, послухайте спеціальне повідомлення фірми, яка випускає антигерасон. До уваги всіх, кому за сто п’ятдесят! Чи хочете ви позбутися сивини, позбутися зморщок, забути, що таке поліартрит та інші ознаки старості, що з’явилися ще до того як був винайдений антигерасон? Яюцо хочете, вважайте, що ваше бажання здійснилося!

Після довготривалих шукань нам пощастило виготовити новий чудодійний препарат — суперантигерасон! Кілька тижнів уживання — так, саме тижнів! — і ви будете виглядати, поводитися й почувати себе так же само, як і ваші пра-пра-правнуки. Хіба б ви не погодилися заплатити п’ять тисяч, щоб стати таким же молодим і веселим, як усі навколо? Звичайно ж, погодилися б! Але суперантигерасон коштує куди дешевше! Щоденна доза суперантигерасону коштує лише кілька доларів! Отже, блиск в очах і юнацьку міць можна повернути собі за якихось п’ятдесят доларів! Вам лишається лише заповнити вимогу — написати своє ім’я, адресу, покласти до конверта один долар і надіслати все це за адресою: Нью-Йорк, Скенектаді, поштова скринька 500 000, Супер. Запам’ятали? Повторюю: Нью-Йорк, Скенектаді…

У кімнаті чулося якесь порипування, наче хтось записував слова диктора. Так, це шкрябала авторучка старого Грампса, та сама авторучка, яку підсунув йому Віллі вчора ввечері. Грампс, провівши день у таверні «Часинка втіхи», яка займала командні висоти навпроти будинку № 257, над асфальтовим кільцем Олден Віледж Грін, тільки-но повернувся додому.

Він викликав прибиральницю, щоб вона навела у помешканні лад, і найняв найкращого адвоката, щоб той запроторив за грати усіх родичів. Потім Грампс пересунув канапу, щоби можна було дивитися телевізор лежачи. Скільки років він мріяв про це!

— Ске-нек-та-ді, — повторив старий. — Здається, все правильно.

Риси його лиця змінилися невпізнанно — воно світилося добротою і лагідністю, машкара людиноненависника зійшла з нього, наче він уже прийняв дозу суперантигерасону. Почалася розважальна програма, і Грампс засміявся. Засміявся по-справжньому! Не те що раніше, коли він у кращому разі лиш ледь розтягував в усмішці губи. Життя було чудове. Воно тільки-но починалося!

Кларіс Лішпектор [38]

ІШТЛАН

Оповідання

З португальської переклав Валентин Діденко

Її судили. Ось чому вона нікому нічого не розповіла. Якби ж розповіла, ніхто б не повірив, що це правда. Та вона, мешканка Лондона, де в темних закутках існують навіть привиди, знала правду.

Її день, п’ятниця, нічим не різнився від інших днів тижня. А це сталося суботньої ночі. А тієї п’ятниці вона робила все, як завжди, хоч її гнітив жахливий спогад: малою, коли їй було років сім, вона і її двоюрідний брат Жак зображали чоловіка й жінку на великому бабусиному ліжку. І робили все так, аби мати діточок. Відтоді вона не зустрічалася з Жаком і навіть не хотіла його бачити. Якщо в цьому й була її частка провини, то і його теж.

Незаміжня, ясна річ, незаймана, зрозуміло. Жила самотою в кімнатці в Сого. Того дня вона закупила овочів та фруктів — їсти м’ясо вважала за гріх.

Коли вона проходила площею Пікаділлі й бачила там жінок легкої поведінки, що очікували на розі клієнтів, її аж нудило. Займатися цим — та ще й за гроші! То було нестерпно. А до всього там ще й така брутальна статуя Ероса.

Поснідала й пішла на роботу. Вона була чудовою друкаркою. Її шеф ніколи не глянув на неї суворо і, на щастя, ставився шанобливо, називаючи її міс Алграве. Її звали Рут, і походила вона з ірландців. Руде волосся на потилиці закручувала дулькою. Обличчя її рясніло ластовинням, а шкіра була така біла й ніжна, що здавалася білим шовком. Вії теж мала руді. За всіма ознаками була вродливою жінкою.

Вона неабияк пишалася собою: повнотілою й високою. Але ніхто ще не торкнувся її грудей.

Зазвичай вона вечеряла в дешевому ресторані в Сого. Їла макарони з томатною підливою. І ніколи не заходила до гамірних пабів. Коли ж проходила поблизу, її нудило від самого запаху алкоголю, і тоді вона відчувала образу на все людство.

Вирощувала червону герань, особливо гарну навесні. Батько її був протестантським пастором, а мати й досі проживала в Дубліні з жонатим сином. Її брат узяв собі справжню сучку. На ім’я Тутсі.

Інколи міс Алграве надсилала обурені листи до «Таймс», і їх друкували. Їй подобалося бачити своє ім’я в газеті: «Щиро Ваша, Рут Алграве».

Купалася лише раз на тиждень, у суботу. Аби не бачити себе голу, не скидала ні трусиків, ні ліфчика.

У день, коли це сталося, в суботу, вона не працювала. Прокинулася рано, випила жасминового чаю, помолилася. А тоді вийшла на свіже повітря.

Поблизу готелю «Савой» її ледве не збила машина. А коли б збила і вона померла, це було б жахливо, бо нічого не сталося б із нею того вечора.

Пішла на репетицію з хорового співу. Бо мала чудовий голос. Так, вона була непересічною особою.

Затим поснідала, дозволивши собі з’їсти креветок. Таких смачних, що їсти їх видавалося гріхом.

Потім зайшла до Гайд-Парку й сіла там на моріжок. Дістала Біблію. Та нехай простить її Господь — сонце було таким несамовитим, таким щедрим і спекотливим, що не прочитала жодного рядка. Так і сиділа на траві, не наважуючись лягти! Уникаючи дивитися на закохані парочки, які безсоромно обіймалися та цілувалися.

Тоді вернулася додому, полила герань і прийняла душ. Ще навідалася до дев’яностосемилітньої пані Кабот. Занесла їй шматок пирога з ізюмом. Почаювали разом. Міс Алграве почувала себе щасливою, хоча… А втім, годі.

О сьомій повернулася додому. Робити було нічого. Взялася плести на зиму светр. Колір вибрала розкішний: жовтий, мов сонце.

Перед сном знову випила жасминового чаю з бісквітом, почистила зуби, перевдяглася й пірнула в ліжко.

Був травень, і легенький вітрець того вечора був якийсь особливий, погойдував штори. Чому особливий, не знала. Почитала трошки ранкову газету. Погасила нічник. Крізь прочинене вікно лилося місячне сяйво. Місяць якраз був уповні.

Скрушно зітхнула: жити одній таки важко. Самотина гнітила її. Як це жахливо, коли навіть ні з ким погомоніти. Вона була невимовно самотньою. Пані Кабот — і та мала кота. Рут Алграве тварин не мала — для її витонченого