Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Задля знайомства з російською співачкою, коханкою доктора Вентуриньї, полковниці забували про кухню та свої упередження і похапцем накидали на себе святкові вбрання. Людмила підносила кінчики пальців для поцілунку господарям, ласкаво всміхалася господиням, дякувала за люб’язний прийом. О чарівна зваба російської співачки!

Ці гарячі, запаморочливі тропіки, полковники-мільйонери і бідарі-наймити, розкішні садиби і вальковані халупи так різнилися і водночас чимось нагадували російські рівнини, дворян і кріпаків. Людмила Григорівна перемовлялася зі своїм братом Петром, висловлюючи надію одержати колись із щедрих рук земляка Боавентури або іншого товстосума у подарунок плантацію чи сільце з чорними рабами. Вона хмеліла від нових вражень, усе здавалося їй прекрасним і романтичним, присмаченим дрібкою небезпеки: гадюки й бандити.

Зачарована Великою Пасткою, вона об’їхала вигін, вулички, перетнула місток, обігнула Жаб’ячу Косу й спинилася біля кузні, щоб подивитись на коваля. Гологрудий, із засмальцьованою вепрячою шкурою на стегнах, він саме виконував металевий браслет. Вона захотіла купити його, але негр подарував їй цей простенький, але чудовий сувенір, що так і висявав на сонці.

Після прогулянки, з блискучими очима, із зрошеним потом обличчям, Людя, аж затинаючись від хвилювання, запитала у Вентуриньї, який усе ще лежав у гамаку, справляючи довгу сієсту:

— Це село, мій орле, твоє? Ці люди — твої кріпаки? — Вона нахилилася над гамаком, млосно вигнувши стан. — Якщо ти справді любиш мене, то подаруй мені село і рабів на знак твоєї любові.

20

На вранішній месі палкий і добрий брат Теун з ордену Святих Дарів картав мешканців Великої Пастки за розпусту й зледащіння і закликав їх покаятися в сльозах перед Господом, уповаючи на його безконечну благість і милість до заблудлих овечок його отари.

Якби не зачерствіли серця великопастківчан, то у відповідь неодмінно почулися б бідкання, загупали б у грішні груди кулаки: авжеж, грішники, усі ми грішники. Як було б гарно й повчально увінчити в літопису Великої Пастки цю величну мить каяття і скрухи нечисленної пастви, з’юрмленої біля святого хреста, що у відносній тиші слухала проповідника. Але як же це зробиш, коли не видно й тіні скрухи, ані найменшого каяття? Щоправда, в одному сходилися всі: його велебність вельми красномовний, голос у нього палкий, закличний.

І з себе хлопець красовитий, на думку жриць кохання.

Як не було уранці стогону, так і ввечері скреготу зубів, панічного страху на проповіді брата Зигмунда; Господній Молот марно молотив усім по вухах, гавкаючи, як сторожовий пес. Брат Теун здобув успіх у повій: поки він, у старій сутані й білому стихарі, метався на імпровізованому вівтарі й побивався над долею тутешньої людності, приреченої на вічні муки, розпусниці обмінювалися сороміцькими репліками про те, як гарно було б принадити до себе в обійми цього кругленького ченчика з печальним, як у плаксивої дитини, личком. Зате брат Зигмунд своєю полум’яною промовою, сповненою погроз і гнівних обвинувачень, захоплював здебільшого чоловіків: цьому ченцеві пальця в рот не клади! Плакали тільки немовлята, коли їх підносили до хрестильниці; цю емальовану ванночку, новісіньку й дуже дорогу, позичив зі свого складу турок Фадул.

Зібравши цілий гурт поган різного віку, серед них і рослявих підлітків із сусідніх фазенд, брат Теун прийняв їх усіх у лоно святої матері церкви. Він по черзі совав їм у рот сіль і мазав єлеєм, кроплячи їм голови водою з хрестильниці. Виголошував символ віри: вірую в Господа Бога всемогутнього, — а батьки й куми повторювали, і від їхнього бубоніння гомін стояв, як на базарі.

Вірний своїй обіцянці, полковник Робустіано де Араужо разом зі своєю дружиною доною Ізабел прибув уранці до Великої Пастки, щоб держати до хреста Тово, сина померлої Діви й Кастора Абдуїна. Негритянка Епіфанія, готуючись до хрестин, вишила полотняну пелюшку і загорнула в неї неспокійного Тово; при оформленні паперів, як це й годилося, вона оголосила себе його хрещеною матір’ю. Горюха загавкав на ченця, намагаючись його вкусити, а немовля, відчувши в роті сіль, запхикало. Ця комічна сценка викликала дружний сміх.

Дорогою в Такарас, куди вони вирушили після хрещення в супроводі кабри Назарено, полковник і дона Ізабел зустрілися з Вентуриньєю і кілька хвилин обмінювалися з ним люб’язностями, спинившись посеред болота. Сидячи верхи на віслючку Плохуті, дона Ізабел розглядала чужинку, що приїхала з сином покійного полковника Боавентури, їхнього щирого друга. Що ж, у вроді, і то незвичайній, їй не відмовиш, — ну просто Діва Марія під час утечі в Єгипет. Така ж скромна й чиста. Оці, нібито святі та божі, — найгірші, докинула дона Ізабел чоловікові, коли вони рушили далі. Що ж до бакалавра, то хоч він і заплив увесь салом, але, очевидячки, так і залишився вітрогоном.

21

Травневі наречені, одні вагітні, інші з дітьми, народженими в гріху, поставали рядком на помості навпроти вівтаря. Брат Теун шикував пари, кожну з хрещеними батьком і матір’ю.

Факел Абдуїн викував для молодят металеві обручки. Веселий і жвавий уранці на хрестинах, увечері на весіллі кума Бастіана да Рози й Абігайл, він став поважним і мовчазним. Епіфанія сумно дивилася, як він танцює сиранду: вона знала, що негр думає про Діву, з якою сьогодні одружився б, якби її не забрала люта лихоманка.

Важко було сказати, хто з наречених найвродливіша й найщасливіша, а от хто найцнотливіша, то це, безперечно, Шика в свої чотирнадцять літ. Причому єдина, як про це вже оголошено всім, навіть братові Зигмунду: хто вам, наша велебносте, сказав, що дозволяти інші пестощі — те саме, що згубити дівоцтво? Адже ж її наречений Балбіно не розвив їй вінка, Шика цього не дозволила. Чому ж тоді під час святого таїнства шлюбу чорноризець сердито зажадав від бідолашної дівчини, щоб вона зняла свою гарну фату й флердоранж, виготовлені доною Наталіною? Обурена сіа Леокадія, щоб не допустити такої ганьби, хотіла була забрати своїх рідних і покинути церемонію, але здалася перед погрозами брата Зигмунда: тоді він узагалі не надіне сутани. Завдяки втручанню брата Теуна дійшли компромісу: фату залишити, а флердоранж зняти. Під час вінчання Шика заливалася слізьми і голосно запевняла, що вона чесна, навіщо ж її так кривдити.

Другого дня після вінчань і хрестин двоє місіонерів збиралися на світанні вирушити в Такарас, містечко багатолюдніше й не таке грішне. Проповідь брата Зигмунда завершила побожну частину події, яка дві доби хвилювала й будоражила Велику