Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

до зубів вершників стояв уславлений ветеран Бенайя Мілка Могила — прізвисько промовисте, ні додати, ні відняти. Я нарахував два десятки, а далі й рахувати перестав, казав Бенайя про свої жертви, про тих, кому він вирив могилу, мілку чи глибоку. То був маленький і сухорлявий кафуз, маломовний, із запалим ротом; стріляв він незрівнянно, а ще краще орудував ножем.

За вбивство полковника Жозафи Пейшото він тричі ставав перед судом присяжних. На першому його засудили до тридцяти років ув’язнення, на другому — до вісімнадцяти, а на третьому, завдяки красномовству славетного адвоката Руї Пеналви, виправдали. Вийшовши на волю, він вступив до батальйону військової поліції, звідки його забрав Вентуринья і поставив на чолі своєї особистої гвардії. Останній його подвиг — убивство повії на прізвисько Лунка, яка відмовилась його прийняти, бо дала обітницю здержливості пречистій Діві Марії.

18

На прохання Людмили Вентуринья вирішив залишитися у Великій Пастці, поки не завершаться хрещення та вінчання і брат Зигмунд фон Готтесгаммер не виголосить прощальної проповіді: такої вистави він нізащо не хотів пропускати.

— Тоді нам доведеться їхати поночі, спати я хочу на фазенді.

— Їхати лісом уночі — це ж так романтично, мій любий.

«Мій любий» погодився, зірвав поцілунок і в супроводі Петра та Мілкої Могили пішов з Людмилою на обід до Натаріо й Зилди. Веселий і щедрий бенкет, влаштований з нагоди приїзду місіонерів, іще більше пожвавив прихід кума Фадула Абдали, вбраного по-святковому задля хрестин Надо. Святковий день на Капітановому Шпилі.

Після кави Вентуринья ліг у гамаку на веранді, закурив сигару й завів розмову з капітаном і Фадулом. Замість Натаріо управителем Аталаї він настановив агронома і тепер розводився про те, який тямущий цей дипломований доктор: зробив справжній переворот у обробітку землі, вирощуванні й зборі врожаю, обіцяє його потроїти, а що скаже на це Натаріо? Натаріо нічого про це не думав, мовляв, досвіду в нього не більше, ніж у всіх полковників і орендарів; де там йому тягатися з книжковою наукою. При цьому на губах його майнула тонка посмішка — вираз сумніву чи досади, хто знає?

Вентуринья не міг збагнути, чому негр Еспіридіан, так само як і Натаріо, відмовився очолити його особисту гвардію, покинув фазенду і перебрався до доньки-вчительки в Такарас. Він обвинуватив старого жагунсо в невдячності, але Натаріо на це сказав, що коли хтось і має бути вдячним, то аж ніяк не Еспіридіан, а сам Вентуринья, полковників син, бо негр урятував життя його батькові й охороняв його багато років. Бакалавр перевів розмову на інше, привчений змалечку шанувати думку Натаріо; хоч тепер це було йому й нелегко, проте він намагався цього не виказувати. Колишнього управителя теж пекла досада, говорив він мало, безбарвним голосом, і обличчя його було непроникне, як маска.

Хто дорікнув Вентуриньї, то це Фадул, нагадавши, як проїздом через Велику Пастку бакалавр висловився вкрай песимістично про виселок, провістив йому коротке й жалюгідне існування. Мовляв, Велика Пастка так і залишиться свинарником. Фадул не забув тих слів, що так його вразили; якби не допомога доброго Бога маронітів, він давно б уже зневірився. Вентуринья засміявся і визнав, що його пророцтво не справдилось.

— Так, друже, я дав маху. Свинарник пішов угору, розрісся і тепер виглядає на справжнє містечко.

Але тут же додав, що називати Велику Пастку містом — явне перебільшення, адже по правді рангу міста не заслуговують іще ні Ільєус, ні Ітабуна, центри муніципальних округів, ні навіть Баїя, столиця штату, та й Ріо-де-Жанейро, якщо порівнювати з Парижем і Лондоном. Ото вже міста, так міста. А які там жінки! А втім, двоє кумів можуть судити по завойованій ним росіянці: чи бачили вони щось подібне?

Чогось подібного ні метис, ні турок не бачили ніколи. Але Натаріо нагадав, що бакалавр завжди кохався в гарних жінках. Вентуринья пригадує, як сім років тому, тікаючи з Великої Пастки до своїх артисточок і гринго, він, новоспечений доктор, розповів Натаріо про свій зв’язок з аргентинкою?

Вентуринья згадав, чому б не згадати. Адела Лапортенья, виконавиця танго, добряча хвойда. Але проти Людмили Григорівни Циткінбаум вона просто стерво, та й годі.

19

Поки Вентуринья розмовляв на веранді з Натаріо і Фадулом, Людмила й Петро в супроводі Бенайї Мілкої Могили спустилися з пагорба, щоб оглянути Велику Пастку.

Росіянка страх як любила поїздки верхи по фазендах і виселках. На фазенді Каррапішо, першій зупинці кавалькади, полковник Демостенес Берберт влаштував Вентуриньї та його коханці пишний прийом. То був ставний сорокарічний чоловік з домішкою французької крові в жилах, успадкованої від діда. Троє струнких вродливих дівчат обслуговували «великий дім» і виконували всі забаганки багатія. Доброю французькою мовою — дідова наука — полковник відрекомендував Людмилі трьох грацій: тупі-гуарані, португалку й малійку, три Марії, індіанку, білу і негритянку. Полковник Демостиньйо сам їх дібрав — тонкий знавець, губа не з лопуцька.

В какаовій сельві власник фазенди Каррапішо був білою вороною: у «великому домі» була етажерка з книжками, винний льох, крім грамофона, стояло фортепіано; хазяїн щось собі награвав, а три красуні слухали, повсідавшись навпочіпки. У Фуада Карана, постійного гостя полковника, з язика не сходив його гарем, а Алваро Фарія, завсідник портових барів, провів цілий тиждень на фазенді, дудлячи португальські й французькі вина та коньяки. На авторитетну думку ільєуського ерудита, полковник Берберт був єдина по-справжньому культурна людина в усьому грапіунському краї.

За ранковою кавою — гості виїхали з Ітабуни вдосвіта, щоб устигнути в Аталаю до заходу сонця, — полковник велів подати їм місцеві страви: кускуз, мінгау, сир, кисляк, смажені банани, плоди хлібного дерева, ямс, солодкий маніок, солодкий батат і густий шоколад. Ласунка Людмила скуштувала всього потроху і все похвалила своїм грудним, співучим голосом.

Вони оглянули плантації — збір урожаю був у розпалі, і наймити працювали з п’ятої ранку, — кораль з дійними коровами, де полковник Демостиньйо, скориставшись інтересом Вентуриньї до телиці Суламіти, погладив Людмилу Григорівну по шляхетному задку і шепнув їй, полоскотавши вусом шию:

— Тільки побажайте, і цей дім стане вашим, а на додачу іще один, в Ільєусі, з видом на море.

Це було сказано вишуканою французькою мовою під легенький шелест уранішнього леготу.

Людмила відповіла усмішкою і загадковим поглядом, як уміють усміхатися й дивитись російські героїні. Бравий полковник, перш ніж забрати руку з прегарного заду, легенько його вщипнув, нагадуючи про свою пропозицію.

Росіянка була в захваті від поїздки. Дорога йшла поміж какаовими плантаціями, де в ранковому світлі вилискували бурштинові плоди — видовище іще чарівніше, ніж неозорі