Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— То це дуже зручно, — підхопив Ґастон. — Будь-якої миті ти можеш знову піти до принцеси Ізабели, і якщо будеш обережним, а її покоївка триматиме язика за зубами, то ніхто ніколи не дізнається, де ти був і скільки часу там провів… Гм, хіба що за запахом — адже вона так гарно пахне!

Ернан прокашлявся, закликаючи до уваги.

— Так, це зручно, — погодився він. — Але водночас ця зручність підриває безпеку зсередини.

— Ага! — насторожився Філіп. Похмурий вигляд Ернана не провіщав нічого доброго. — Ну ж бо, не зволікай! Що маєш на думці?

Ґастон і Симон подалися вперед; їхні очі гарячково заблищали.

— Передусім, — почав Ернан, — трохи пофантазуємо… Ні-ні, зовсім трошки. Так от, на двох верхніх рівнях північної вежі мешкає вісім дам, і всі вони принцеси крові — Марґарита та Жоана Наварські, Бланка Кастильська, Гелена Іверо, Марія та Ізабела Араґонські, Адель де Монтальбан і, нарешті, королева Кастилії Констанца Орсіні. Є, правда, ще шлюбні покої з Ґабріелем та Матильдою — але це двійко нас не цікавить. Якщо вони й замишляють когось убити, то це одне одного… Гм-м, далі. У нашій вежі, на тих же двох рівнях, мешкає семеро принців крові плюс один Симон де Біґор. Крім головного коридору внизу, ці дві вежі також сполучено коридором ґалереї, і от по цьому коридорові… Уявімо собі таку можливість — тільки не сприймай це серйозно, Симоне, я беру тебе для прикладу, — отож, припустімо, що наш Симон гострить зуба на котрусь з вищезазначених дам, скажімо… скажімо, на Марію Араґонську.

Симонові щоки спалахнули.

— Підла брехня! — пробурмотів він, винувато ховаючи очі.

Філіп і Ґастон запитливо поглянули на Ернана.

— Що таке? — хором промовили вони.

— Нічого особливого, — відмахнувся той. — Це наш із Симоном секрет, і я не збираюся видавати його… У тому разі, певна річ, — вагомо додав Шатоф’єр, — якщо він буде гарним хлопчиком і в усьому слухатиметься дядечка Ернана… Отже, припустімо, що Марія Араґонська чимось дуже допекла Симонові, так допекла, що він вирішив поквитатися з нею. І ось, темної ночі, коли всі полягали спати, він, сховавши на грудях кинджал, виходить від себе, ніким не помічений пробирається верхнім коридором ґалереї в північну вежу, тихо стукає в двері пані Марії… — Тут Ернан розгублено замовк і похитав головою.

— Ну! — поквапив його Філіп. — Що далі?

— Далі нічого, — скрушно зітхнув Шатоф’єр. — Я вибрав невдалий приклад. Ні пані Марія, ні її покоївка не впустять Симона досередини, а швидше за все зчинять ґвалт і викличуть варту.

— Але суть твоїх міркувань я збагнув. Хтось із нас, принців, виявивши певну обережність, може прийти серед ночі до котроїсь із принцес, залишитися з нею сам на сам, ніби для серйозної розмови, вправно перерізати їй горло — так, щоб вона не пискнула, потім уколошкати покоївку, як єдиного свідка, і спокійно повернутися до себе… Та ні, це дурниці!

— Аж ніяк, — авторитетно заявив Ернан. — Ніякі це не дурниці. Саме так збирається вчинити Рікард Іверо з принцесою Марґаритою.

— О, Боже! — перелякано вискнув Симон.

— Коли? — запитав практичний Ґастон.

— Чорти лисі! — сказав Філіп. — Ти це серйозно?

— Серйозніше бути не може. Ти пам’ятаєш нашу першу розмову про лурдського лісничого?

— Так, — відповів Філіп, стріливши поглядом у Симона. — Здається, це було на ристалищі…

— Атож, на ристалищі. У твоєму шатрі. А коли ви з Симоном поїхали, я заснув, і бачився мені страшний сон…

Зрозуміло, Ернан розповів друзям не про підступних сарацинів зі свого сну, а про не менш підступних християн, що мали звичай обговорювати свої злочинні плани арабською мовою.

Філіп, Ґастон та Симон слухали його уважно, не перебиваючи. Коли Ернан скінчив, у кімнаті запала могильна тиша — всі троє, кожен у міру своїх розумових здібностей, переварювали отриману інформацію.

— Матір Божа! — нарешті озвався Філіп. — Ґраф Біскайський, віконт Іверо!… Хто б міг подумати!

— Отож-то й воно! Ніхто б на них не подумав. Ґрафа тут немає. Він натхненник і організатор замаху, і залишився в Памплоні, щоб ніхто не запідозрив його в причетності до вбивства…

— Не зовсім так, — перебив Ернана Філіп. — Марґарита взагалі не запрошувала його до Кастель-Бланко.

— Це неістотно. Головне, що ґраф буде поза підозрою. А Рікард Іверо нишком зробить свою чорну справу і звалить усю провину на іншого.

— Як? — поцікавився Ґастон.

— Цього я не знаю. Можливо, він збирається залишити на місці злочину якусь річ, що незаперечно вказуватиме на когось із гостей. Є безліч різних способів.

— Схоже, я знаю, кому відводиться роль цапа-відбувайла, — сказав Філіп.

— І кому ж?

— Гадаю, Річардові Гамільтону. Його запрошено сюди на прохання Еріка Данського, але насправді ініціатива належала Гелені Іверо. Цілком можливо, що її попросив про це брат.

Ернан схвально гмикнув:

— Можливо, можливо. У кожнім разі, коли стало відомо, що Гамільтон їде з нами, якраз на нього я й подумав.

— Але чому? — озвався Симон. — Чому вони хочуть убити Марґариту?

Ґастон з гучним стогоном видихнув.

— Невже тобі не втямки, що після Марґаритиної смерті наступником престолу стане ґраф Біскайський?

— Ну… Це я розумію. Справді розумію, Ґастоне, і не дивися на мене такими очима. Мені йдеться не про ґрафа, а про віконта Іверо. Чому він хоче вбити Марґариту? Він же любить її.

— Від любові до ненависті один крок, дитинко, — поблажливо відповів Ернан. — Віконт не просто любить її, він любить її шалено і, видно, остаточно стратився розуму, коли вона знехтувала ним. Він витратив на подарунки їй величезні гроші, по самі вуха загруз у боргах, євреї-лихварі зацькували його, вимагаючи негайно розплатитися за векселями. На нього розгнівалися батьки. Як мені стало відомо, ґраф Іверо навіть погрожував позбавити його спадку, а тут іще й Марґарита послала його подалі й кинулася на