Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

У відповідь вона зміряла його млосним поглядом і тихо, але пристрасно, мовила:

— Анна просто не розуміє, як їй пощастило з чоловіком. Та я б на її місці й думати забула про дівчат.

Ізабела рвучко притислася до Філіпа і жадібно поцілувала його в губи. Філіп не розгубився й відразу ж обхопив руками її гнучкий стан, проте вона вирвалася з його обіймів і, прошептавши: „Прости мене, Господи!“ — зникла за дверима.

Кілька секунд Філіп стояв нерухомо, прикипівши поглядом до зачинений дверей. Потім поглянув на осміхненого пажа, потім знову на двері, промимрив: „Чорти лисі!“ — й увірвався досередини.

У два стрибки він перетнув передпокій і вихором залетів до кімнати, замалим не наскочивши на Ізабелу. Її обличчя було бліде, як мармур; вона притискала руки до грудей і уривчасто дихала. У напівтемряві кімнати, освітленою лише однією свічкою, її смарагдові очі сяяли, як дві зірки.

„У мене ще ніколи не було зеленооких жінок,“ — чомусь подумав Філіп.

Тут він побачив покоївку, що стояла осторонь попід стіною, і гримнув на неї:

— Забирайся геть!

Дівчина розгублено закліпала очима і не зрушила з місця. Філіп схопив її за плечі і виштовхав до передпокою. Зачинивши за нею двері, він кинувся до Ізабели, міцно обняв її і припав своїми вустами до її вуст.

Він цілував її лице, шию, оголені плечі й руки. Ізабела не відповідала на його поцілунки, але й не опиралася, покірно приймаючи його пестощі. Заохочений її поступливістю, Філіп вже збирався перейти до рішучіших дій і насамперед розстібнути її корсаж, аж раптом вона поклала свою біляву голову йому на плече і тихо заплакала.

Філіп розгубився. Жіночий плач завжди збивав його з пантелику, і щоразу з невідомої причини на очі йому теж наверталися сльози.

Він усадив Ізабелу в найближче крісло, сам опустився перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.

— Не плач, рідна, — заблагав він. — Прошу тебе, не плач. Якщо не хочеш, нічого не буде, я не силуватиму тебе.

— Ні, милий, усе гаразд. Я хочу, щоб ти лишився зі мною. — Вона піднесла його руку до своїх губ і поцілувала її. — Я так хочу тебе…

— Але чому ти плачеш?

— Це так… від щастя.

— Ти щаслива?

— Шалено! Я вже й не сподівалася зустрітися з тобою… Та ось, завдяки Марґариті, ми знову разом, і ти знову цілуєш мене… як тоді…

— Ти ще пам’ятаєш про це? — спитав Філіп, ніжними доторками губ збираючи з її щік сльози.

— Пам’ятаю, любий. Я пам’ятаю все до найменшої дрібниці. — В Ізабелиних очах затанцювали смарагдові вогники. — Я ніколи не забуду той тиждень, що його ти провів у нас в Сараґосі.

— Я теж не забуду…

— Особливо останній вечір, коли ти прийшов до мене нібито для того, щоб попрощатися. І тоді ми ледве не переспали.

Філіп усміхнувся — мрійливо і трохи ніяково.

— „Ледве“ не рахується, Ізабело. — Він міцніше обняв її і притиснувся лицем до її грудей. — Тоді ми дуже злякалися.

— Як? Ти теж?

— Ще б пак! У мене аж жижки трусилися.

— А мені сказав, що не хочеш позбавляти мене незайманості поза шлюбом.

— Треба ж було якось виправдати свій відступ. От я і сказав перше, що спало на думку.

— Подумати тільки! — млосно промовила Ізабела, запускаючи пальці в його золотаву чуприну. — У тебе — і жижки трусилися!

— Тоді я був дитиною, — пробурмотів Філіп, знемагаючи від блаженства; йому було невимовно приємно, коли жінки тріпали його волосся. — Я був невинною, незіпсутою дитиною. Лише за два місяці мені минуло тринадцять років.

— А мені вже йшов шістнадцятий.

— Отож-то й воно. Я гостро відчував нашу різницю в віці, цим зокрема і пояснювався мій відступ тієї ночі. Я бачив перед собою дорослу панночку і боявся, що вчиню щось не так, а ти кепкуватимеш з мене.

— Я б не кепкувала, Філіпе. Бо вже тоді була закохана в тебе і дуже шкодувала, що ти менший за мене. Я вважала твій вік серйозною перешкодою для нашого шлюбу, проте батько сказав, що це не біда, що з плином часу різниця зітреться. Зрештою, моя бабця, королева Хуана, була на цілих п’ять років старша за мого діда, Корнелія Юлія, — і нічого, жили в любові та злагоді. Батько був упевнений, що з нас вийде чудова пара.

— А я гадав, що то була твоя ідея.

— То була наша спільна ідея. Коли я сказала батькові, що хочу стати твоєю дружиною, то думала, що він лише посміється з мене і вже готувалася влаштувати істерику. Та він поставився до цього дуже серйозно. У листі до твого батька, пропонуючи заручити нас, він пообіцяв зробити мене наступницею престолу, якщо твій батько, в свою чергу, відпише тобі Ґасконь. Він вваж…

— Та що ти кажеш?! — перебив її вражений Філіп. Він підвів до неї обличчя і запитливо поглянув їй в очі. — Невже він робив таку пропозицію?

— А ти нічого не знав?

— Ні, не знав. Тоді батько взагалі не розмовляв зі мною, а потім, коли ми помирилися… Думаю, він просто побоявся признатися мені. Побоявся мого осуду… Отуди к бісу! — Філіп досадливо закусив губу. — А як же твій брат? — після секундної мовчанки запитав він.

— Педро не буде королем, — відповіла Ізабела, хитаючи головою. — Це було ясно вже тоді і тим більше ясно тепер.

— Твій батько хоче позбавити його спадку?

Ізабела сумно зітхнула:

— Ти ж знаєш, що чвляє собою мій брат. Тюхтій він був, тюхтієм і лишився. Навряд чи він довго утримається на престолі і, слід віддати йому належне, чудово це розуміє. Педро сам не хоче бути королем. Він панічно боїться відповідальності за владу і цілком задовольняється