Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
— Брешеш! Ти кажеш це всім жінкам, яких хочеш звабити.
— Та тільки не тобі, серденько. Тобі я не брешу. Я просив твоєї руки зовсім не тому, що ти була скомпрометована тими безглуздими чутками. Далебі, якби я одружувався з усіма дівчатами, чия репутація була підмочена через мене, то був би володарем одного з найбільших гаремів у всьому мусульманському світі. Але ж я не мусульманин, а принц християнський, і я збирався взяти собі за дружину ту, що подобалася мені понад усе на світі. Тебе, люба моя, тебе, кохана…
Цього разу йому швидко вдалося розстібнути корсаж і оголити її плечі та груди. Спершу Бланка не могла зібратися на силі для рішучого опору, пам’ятаючи недавню погрозу Філіпа зґвалтувати її, а трохи згодом їй довелося спрямувати всі зусилля на те, щоб утамувати жагу, що нараз збурилась у ній від легеньких, але безмежно ніжних доторків до її шкіри його пальців та губ.
— Філіпе, не треба… прошу… — благально прошептала вона.
— Невже я чимось гірший за твого Монтіні? — запитав Філіп, пристрасно дивлячись їй в очі. — Скажи: чим?
Бланка до болю закусила губу, ледве стримуючись, щоб не вигукнути: „Та нічим!“ — і припасти до його вуст жадібним поцілунком.
Філіп пригорнув Бланчину голову до своїх грудей і зарився лицем у її пахуче волосся. Вона тихо стогнала в знемозі, а її руки дедалі міцніше обхоплювали його плечі. Нарешті Філіп підняв до себе її лице і палко промовив:
— Я люблю тебе, Бланко. Справді люблю. Я дуже шкодую, що ми не одружилися… А ти любиш мене?
Замість відповіді вона заплющила свої імлисті карі очі і трохи розтулила губи. Нахиливши голову, Філіп торкнувся до них своїми губами — а за якусь мить вони злилися воєдино в жагучому поцілунку.
Цілувалася Бланка уміло (щодо цього Монтіні не можна було дорікнути), а її вуста були такі солодкі, що Філіп геть одурів. Він перекинув її навзнак і, не звертаючи уваги на протести, благання та погрози, запустив руки їй під спідниці. При цьому оголена права нога Бланки опинилася між Філіповими ногами, і, швидше машинально, ніж усвідомлено, вона вдарила коліном йому в пах.
Удар вийшов не дуже сильним, але цілком достатнім, щоб Філіп, завивши від болю, зігнувся навпіл і гепнувся з канапи на підлогу. Бланка прибрала сидячого положення, обсмикнула сукню і прикрила оголені груди.
— Коломбо! — голосно покликала вона.
Тут-таки до кімнати вбігла молоденька покоївка. Вона міцно стискала свої тонкі губи, ледве тамуючи сміх, а в її великих чорних очах танцювали лукаві бісики. Вона явно була в курсі всього, що тут відбувалося.
— Коломбо, дорогенька, — сказала їй Бланка. — Пан принц збирається йти. Проведи його, щоб, бува, не заблукав.
Тим часом Філіп, крекчучи, звівся на ноги, але повністю випростатися ще не міг. На його обличчі застигла ціла суміш почуттів — болю, досади, розгубленості й подиву. Покоївка пирснула сміхом і глузливо зауважила:
— Кажеться, монсіньйоре, шо вам нада кой-куди сходить.
— Сама йди туди!… — простогнав він і кулею вилетів з кімнати.
„Цей Монтіні — нахаба, яких іще світ не бачив,“ — роздратовано думав Філіп, бігцем простуючи темним коридором ґалереї, що сполучала північну вежу зі східною, де мешкала чоловіча половина товариства. — „Колись він дограється, що я його порішу. І то незабаром…“
Тієї ночі Бланка лягла спати, відмовившись від приготованої їй теплої купелі. Зазвичай вона милася двічі — вранці і ввечері — і сьогоднішній відступ від правил спробувала виправдати перед собою тим, що дуже втомилася за день, а недавні переживання позбавили її останніх сил. Насправді ж їй хотілося якомога довше зберегти на своєму тілі невидимі сліди Філіпових доторків і поцілунків…
Розділ XLV
у якому Філіп стає боржником, а Ернан тим часом пиячить
Коли Філіп, побувавши в своїх покоях, повернувся до бенкетного залу, там не стихали веселощі. Хоч лави бенкетуючих і поріділи, однак більше половини гостей ще продовжували вечірку. Музики вже не грала, пісень чути не було, а принцесин блазень самотньо й понуро сидів у кутку, облишивши всі намагання привернути до себе увагу — присутні іґнорували всі його бездарні вибрики. Молоді люди розділилися на дві майже рівні групи, однією з яких, суто чоловічою, заправляв Ернан де Шатоф’єр. Добре знаючи звички свого друга, Філіп здогадався, що він улаштував поєдинок пияків, уже встиг обпоїти всіх своїх суперників до зелених чортиків, і їх беззастережна капітуляція була лише питанням часу.
Душею другої компанії була Марґарита. Вона безжально знущалася з Тибальда де Труа та ґрафа Оски і нацьковувала їх один на одного, демонструючи при тому неабияку дотепність, витончену підступність і майже цілковиту безсердечність, а кілька її кузин та кузенів від душі забавлялися цією виставою.
Філіпову появу присутні сприйняли з відвертим зачудуванням. На мить у залі запала напружена тиша; двадцять пар осоловілих очей запитливо втупились у нього.
— Отакої! — вигукнув Фернандо де Уельва. — Швидко ж ви впорали мою сестрицю!
Така груба вульґарність з боку кастильського принца не була наслідком сп’яніння. Він і в тверезому стані не надто добирав слова, коли йшлося про старшу з його сестер, яку він ненавидів так само люто, як ніжно любив її Альфонсо. А Бланка, в свою чергу, відповідала обом братам взаємністю, люблячи старшого і зневажаючи меншого. У цій сімейній ворожнечі Філіп щоразу ставав на бік Бланки, чим зажив собі глибоку ненависть Фернандо, і той ніколи не втрачав нагоди дозолити йому.
Грубий дотеп Фернандо припав до смаку більшості бенкетувальників, і зала аж задвигтіла від гомеричного реготу, з-поміж якого особливо вирізнялися соковитий баритон Шатоф’єра та густий бас ґрафа де Пуатьє. Філіп підійшов ближче до
