Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
— Ще б пак! Цей євнух з ґеніталіями, витяг мене з ліжка.
(З властивою йому грубуватою вишуканістю Ґастон назвав ліжком крісло у вітальні Гелениних покоїв. Йому соромно було признатися друзям, що за три тижні, проведені в Памплоні, він жодного разу не переспав з нею — як, власне, і з будь-якою іншою жінкою.)
— А ти, Симоне? Де ти був?
— Я?… Я нічого… — Очі його забігали. — Я просто…
— Він просто розмовляв з ґрафинею де Монтальбан, — прокоментував Ґастон. — Ґраф, її чоловік і двоюрідний дядько, виявився застарий, щоб бути запрошеним до Кастель-Бланко, і ґрафиня нудьгувала без нього. От Симон і вирішив трохи розважити її. Ти ж знаєш, який він цікавий і дотепний співрозмовник.
Філіп з серйозною міною кивнув, ледве стримуючись, щоб не зареготати.
— Та вже ж, знаю. Це загальновідомо.
— А ти що робив? — спитав у нього д’Альбре. — Ану, ану! — він схопив Філіпа за грудку, притягнув його до себе й обнюхав скуйовджене волосся; потім штовхнув його назад у крісло. — Ну, і як вона?
Філіп почервонів:
— Хто „вона“?
— Ізабела Араґонська.
— Звідки ти взяв, що…
— Та годі тобі! — відмахнувся Ґастон. — Не вдавай ображену невинність. Щойно ти валявся в ліжку з Ізабелою Араґонською, я це по запаху вчув.
— Навіть по запаху? Подумати тільки! Наш хорт узяв слід.
— Твій сарказм недоречний, друже. Нюх у мене справді тонкий — хай і не так тонкий, як у хорта, а проте я виразно відчуваю апетитний запах Ізабели. Допіру я упадав за цією гордячкою…
— І отримав відкоша, — злорадно вставив Симон.
— Буває, — незворушно відповів Ґастон. — Коли тобі дає відкоша чужа дружина чи незаміжня дівиця, це лише прикра невдача, в цьому немає нічого ганебного. А ось один наш спільний знайомий — з делікатності я не стану називати його на ім’я, — так його часом відшиває його ж власна дружина.
Симон похнюпився, а Філіп захихотів.
— Отже, — тим часом продовжував Ґастон, — Франція отримала від тебе вже другого ляпаса. Спершу ти відвоював Байону, а тепер віддрючив дружину наступника престолу.
— Заткни пельку, Ґастоне! — раптово скипів Філіп, очі його гнівно зблиснули. — Коли я ще раз почую від тебе це слово стосовно жінок, яких я люб… які мені подобаються, — то нарікай на себе і не кажи, що я не попереджав.
Ґастон приречено зітхнув:
— У такому разі мені доведеться взагалі забути це слово. Адже ти люб… цебто, тобі подобаються всі без винятку жінки, яких можна без огиди дрю… пардон, кохатися з ними в більш-менш тверезому стані.
— Фу! — промовив Філіп, гидливо поморщившись. — Який ти паскудник!
— Що правда, то правда, — почувся з протилежного кінця кімнати Ернанів голос. Розчервонілий від холодного купання і закутаний у широке біле простирадло, він стояв біля дверей, що вели до мильні. — Філіп має рацію: тільки-но в житті з’являється щось світле і прекрасне, тут-таки приходить Ґастон і все спаскуджує.
Д’Альбре демонстративно пирхнув:
— Чия б гарчала, а твоя б мовчала! Не тобі, монахові клятому, просторікувати про світле і прекрасне.
— Але й не тобі, жеребцеві хтивому, — відрізав Ернан, перевальцем наближаючись до друзів. — А ти, Філіпе, добре влаштувався. Такі шикарні покої, не те що в мене. Мені, між іншим, доводиться тулитися в одній жалюгідній кімнатці… Ну, не в такій і жалюгідній, та все ж це несправедливо.
— От коли станеш ґросмейстером тамплієрів, — зауважив Ґастон, — тоді й тебе прийматимуть нарівні з королями. Думаєш, мої апартаменти кращі?
— У тебе дві кімнати.
— Та ж твоя кімната, хіба що розділена навпіл тонкою перегородкою…
— І передпокій у тебе просторіший. Так чи інак, ти можеш не боятися, що хтось несподівано завітає до тебе і побачить, як ти мочишся в нічну вазу. — Ернан зітхнув і плюхнувся у вільне крісло. — Що не кажи, а ґраф від ґрафа різниться.
— Часом і віконт від ґрафа різниться. — Ґастон заздрісно покосився на Симона. — Нашого друга оселили разом з принцами, надали йому аж три великі кімнати, не рахуючи передпокою та мильні. Либонь, Марґарита вже накинула на нього оком. Будемо сподіватися, що незабаром він відквитає Амеліні ще кілька гілок на своїх рогах…
Тут Філіп не стерпів.
— Годі! — прикрикнув він. — Припиніть це словоблуддя!
У цей момент з мильні вийшов Філіпів слуга Ґоше і шанобливо спитався:
— Вашим світлостям ще щось потрібно, монсеньйори?
— Ні, Ґоше, нічого, — відповів Філіп, — до ранку ти вільний. — А коли слуга з уклоном вийшов з кімнати, він повернувся до Шатоф’єра: — Ну, Ернане, що скоїлося? Тільки по суті, без зайвої балаканини.
Ернанове обличчя набуло зосередженого виразу.
— Говоритиму по суті. Та, на жаль, без невеличкого ліричного вступу обійтися не зможу.
Філіп нетерпляче ляснув пальцями.
— Гаразд, валяй ліричний вступ. Але покоротше, не випробуй мого терпіння.
— Домовилися, — вдоволено кивнув Ернан. — Тепер скажи мені, Філіпе: як, по-твоєму, охороняється Кастель-Бланко?
— Надійно. Знаскоку не візьмеш.
— Що ж, згоден. А всередині?
— Теж надійно.
— А ця вежа?
— Як державна в’язниця. Зрештою, тут розташовані апартаменти принців королівської крові. Так само надійно охороняється і північна вежа, де мешкають принцеси.
Шатоф’єр гмикнув.
— Тоді вийди зі своїх покоїв.
— Навіщо?
— Щоб улаштувати оглядини варти.
— А, он ти про що! — всміхнувся Філіп. — Справді, ні в переходах, ні в ґалереї ти не зустрінеш жодного вартового. Проте всі підходи на верхні рівні північної та східної веж охороняються так, що й муха не пролетить без ретельної перевірки своєї особи. І між іншим. Сам вийди й гукни щось на зразок „ой-ой-ой!“ — так відразу на твій крик збіжиться дюжина вартових. Ні, друже, всі твої побоювання марні. Охорона тут непомітна
