Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
— Звідки ти знаєш?! — здивувався Філіп. — Це ж трималося в найсуворішій таємниці.
— Я знаю все, що мені належить знати, — самовдоволено відповів Ернан. — Так от, судячи з усього, ґрафові вдалося переконати кузена, що не варто вбивати себе. Мовляв, значно краще і приємніше буде помститися кривдниці, убивши її саму.
Філіп задумливо кивнув:
— Все сходиться. Абсолютно все. Навіть те, чому Рікард Іверо не взяв із собою камердинера — щоб не було зайвих свідків. А вчора я розмовляв з Марґаритою… — Тут до нього прийшло розуміння ситуації, він різко схопився на ноги і вп’явся в Ернана гнівним поглядом. — І ти весь цей час мовчав?! Нікому нічого не сказав?!
— Ні, нікому.
Філіп гепнувся в крісло й обхопив голову руками.
— Боже милостивий! Три тижні зловмисники готували замах на наступницю престолу, а цей… цей жирний кабанисько спокійно собі пиячив і обжирався.
— Цей жирний кабанисько, — поважно промовив Ернан, анітрохи не образившись, — упродовж трьох тижнів разом зі слугами стежив за підозрюваними і зібрав неспростовні докази їхньої провини. Крім того, вищезазначений кабанисько встановив, що до змови причетні ще, як мінімум, чотири особи.
— Хто?
— Канцлер ґрафа Біскайського, Жозеф де Мондраґон, двоє слуг і колишній домініканський чернець, брат Ґаспар.
— Дуже мило, — буркітливо мовив Ґастон. — І що ж далі?
— Далі я збирався стерегти принцесині покої і піймати злочинця на гарячому.
— Гідна захоплення самовпевненість, — сказав Симон.
— То чого ж ти тут розлігся? — роздратовано промовив Філіп. — Йди стережи, підстерігай!
— Учора я ще стеріг, — незворушно відповів Шатоф’єр. — Ми, до речі, удвох охороняли принцесу — я зовні, а ти в її спальні.
Філіп пильно поглянув на Ернана.
— От що я тобі скажу, друже. Якби я не знав тебе так добре, як знаю, то, далебі, подумав би, що ти по вуха закоханий у Марґариту.
— Таке ще скажеш! — пирхнув Ернан. — Усе, що я хотів, то це викрити зловмисників.
— А хіба підслуханої тобою розмови було недостатньо? Чому ти не прийшов тоді до мене… ну, якщо не до мене, то до Марґарити, або ж до її батька, і…
— І зробив би звичайнісінький донос, — з непідробним обуренням перебив його Ернан. — Як лакей, що випадково підслухав панську розмову. А дзуськи! Я не донощик. Я жирний кабанисько, згоден, але не донощик. Я вчинив так, як вважав за краще: дозволив змовникам підготувати злочин, тим часом збирав докази їхньої провини, дізнався імена спільників… До речі, про спільників. Один з них, брат Ґаспар, колишній домініканець, колись служив у королівській скарбниці, потім його звинуватили в підробці підписів і печаток, він ледве не позбувся голови і був засуджений на довічне ув’язнення, але за півтора року, рівно два тижні тому, його звільнили під поруку Александра Біскайського.
— Чорт! — вилаявся Філіп.
— Отож-то й воно. І тепер допиті цей фальшувальник розповість багато цікавого, чого не міг знати ще позаминулого тижня. Гадаю, він підробив кілька листів, записок або інших документів, покликаних скомпрометувати певну особу, найімовірніше, барона Гамільтона. Можливо, їх має підкинути ґраф Біскайський десь серед принцесиних паперів у королівському палаці, а може, вони будуть у Рікарда Іверо, коли він піде вбивати Марґариту.
— А що як він уже пішов? — стривожено спитав Ґастон.
— Ні, — заспокоїв його Ернан. — Цієї ночі пані Марґарита може спати спокійно. Замах відбудеться завтра.
— Ти впевнений?
— Я переконаний.
— І на якій підставі?
— Ну, по-перше, Рікард Іверо зараз п’яний у дим і до ранку не прочумається. Я сам напував віконта, отож за його недієздатність ручаюся.
— А що по-друге?
— По-друге, Рікард Іверо сам признався мені, що замах відбудеться завтра вночі.
— Правда?
— Он як?
— І що ж він сказав?
Останнє запитання, єдино змістовне, належало Філіпові.
— Коли я побачив, що віконт втрачає над собою контроль, — оповідав далі Ернан, — я завів з ним розмову про Марґариту. Він відразу ж почав плакатися мені в жилетку, твердив, яка вона жорстока, безсердечна, збочена. Потім бовкнув щось про плаху, потім про сокиру і по секрету повідомив, що завтра вночі станеться таке, від чого ми всі здригнемося. Після цього він остаточно впав у безпам’ятство.
— Зрозуміло, — сказав Філіп, трохи остигнувши. — Та все ж…
— Не турбуйся. Про всяк випадок я поставив Жакомо охороняти покої принцеси. Він сховався в ніші під сходами і до ранку очей не спускатиме з її дверей. Тож сьогодні вона в цілковитій безпеці.
— І на тім спасибі, — знову пробурчав Ґастон. — Заспокоїв…
— Я хіба одного не розумію, — озвався Симон. — До чого тут сокира, про яку говорив віконт Іверо? Він що, збирається зарубати принцесу?
Д’Альбре спрямував на свого зятя такий погляд, ніби чекав, що той ось-ось має перекинутися на віслюка.
— І за кого я тільки видав мою єдину сестру! — скрушно промимрив він.
Симон густо почервонів і похнюпився.
— Будь-якого злочинця не полишає думка про покарання, — зглянувся на нього Філіп. — Це стає його нав’язливою ідеєю. Тому Рікард Іверо і варнякав про плаху з сокирою. Він чудово розуміє, щó чекає його в разі викриття… Гм… — Тут на його обличчі відбився сумнів.
— Що означає твоє „гм“? — пожвавився Ернан. — Що там у тебе?
Філіп трохи повагався, потім зітхнув.
— Гаразд, розповім. Тільки утримайся від своїх кпинів, Ґастоне, попереджаю тебе… Учора, як ви вже знаєте від Ернана, я провів ніч з Марґаритою. Однак запросила вона мене зовсім не для того.
— А для чого? —
