Темна матерія - Блейк Крауч

Думки «вистрелюють» зі швидкістю світла.

Невже наркотик здатен на таке? Створювати галюцинації і викликати біль із такою жахливою правдоподібністю?

Надто відчутно, надто реально.

А раптом це відбувається насправді?

Може, це якісь штучки ЦРУ? І я піддослідний в якійсь «чорній» клініці, де мене мордують різними експериментами? То саме ці люди й викрали мене?

Чудова, тепла вода ринула зі стелі, немов із пожежного шланга, змиваючи пекучу піну.

Коли вода перестає текти, з отворів виривається підігріте повітря, обдуваючи мою шкіру наче гарячий вітер у пустелі.

Біль минає.

Я зовсім оговтався.

Двері позаду мене відчиняються і каталку викочують.

Лейтон дивиться на мене.

— Непогано, так?

Він завозить мене в сусідню палату й розстібає фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.

Рукою в рукавичці він ривком допомагає мені сісти на каталці, у мене паморочиться в голові й кімната встигає зробити кілька обертів, перш ніж все навколо стає на свої місця.

Він оглядає мене.

— То що, краще?

Я киваю.

Тут стоїть ліжко й тумбочка, на якій акуратним стосиком складений чистий одяг. Стіни оббиті чимось м’яким. Ніде не видно гострих країв. Я сковзаю до краю каталки, а Лейтон притримує мене за лікоть, допомагаючи встати.

У мене ватяні ноги, я ледве стою.

Він підводить мене до ліжка.

— Я залишу тебе, щоб ти одягнувся, і повернусь, як принесуть результати твоїх аналізів. Це не надовго. Все гаразд, я можу залишити тебе на хвилину?

Нарешті в мене прорізується голос:

— Я не розумію, що відбувається. Я не знаю, де я...

— Дезорієнтація мине. Я за цим простежу. Ми тебе витягнемо.

Він котить каталку до дверей, але на порозі зупиняється, дивиться на мене крізь віконце в скафандрі.

— Я справді радий тебе знову бачити, брате. Нагадує Центр управління польотами, коли повернувся «Аполлон-13». Ми всі дуже пишаємося тобою.

Двері за ним зачиняються.

Три ригелі клацають у замку, наче три постріли.

Я встаю з ліжка і, ледве переставляючи ноги, підходжу до тумбочки.

Я ще дуже слабкий, тож кілька хвилин натягую добротні просторі штани без ременя і льняну сорочку.

Просто над дверима за мною спостерігає відеокамера.

Я повертаюся до ліжка, сиджу сам-один у цій стерильній тихій кімнаті, і намагаюся зібрати докупи свої останні реальні спогади. При цьому в мене таке враження, ніби я тону за три метри від берега. Онде на березі лежать мої спогади, я їх бачу, я майже торкаюся їх рукою, але мої легені наповнюються водою. Мені важко тримати голову на поверхні. Що більше я силкуюся зібрати ці уривки, то більше енергії витрачаю, сильніше борсаюся, більше панікую.

Усе, що я назбирав, сидячи в цій білій, оббитій м’яким кімнаті, це:

Телоніус Монк.

Аромат червоного вина.

Я стою на кухні, ріжу цибулю півкільцями.

Підліток малює.

Чекай-но.

Не просто підліток.

Мій підліток.

Мій син.

Не просто кухня.

Моя кухня.

Мій дім.

Це був сімейний вечір. Ми разом готували вечерю. Я бачу, як Даніела усміхається. Я чую її голос і джазову мелодію. Відчуваю запах цибулі, кислувато-солодкий аромат вина в подиху Даніели. Бачу блиск у її очах. Як безпечно й затишно на нашій кухні цього сімейного вечора.

Але я не залишився. З якоїсь причини я пішов. Чому?

Ось воно, іще трохи, і я згадаю...

Ригелі відсуваються, знов наче постріл — і двері до палати відчиняються. Лейтон змінив скафандр на класичний лабораторний халат, він стоїть у дверях і всміхається, наче насилу стримується і наперед смакує новину. Тепер я бачу, що він десь мого віку, привабливий, з виглядом «зірки школи», з помірним легким заростом на обличчі.

— Гарні новини, — каже він. — Усе чисто.

— Чисто від чого?

— Від радіаційного зараження, біологічної загрози, інфекційних хвороб. Остаточні результати сканування твоєї крові будуть готові вранці, але карантин тобі не потрібен. Ага. Ось що в мене є для тебе.

Він дає мені пакет зіп-лок зі зв’язкою ключів і затискачем для банкнотів.

«Джейсон Дессен», недбало написано чорним маркером на шматку клейкої стрічки, приліпленої до пластику.

— То що? Всі чекають на тебе.

Я кладу в кишеню те, що, вочевидь, є моїми особистими речами, і прямую за Лейтоном через операційну.

У коридорі з півдесятка робітників здирають поліетилен зі стін.

Побачивши мене, всі починають аплодувати.