Темна матерія - Блейк Крауч

— Це для вас шок, Джейсоне?

— Можна й так сказати.

— Що ж, ми всі сидимо, як на голках, палаємо від нетерпіння, аж підстрибуємо. Ми чекаємо вже більше року, щоб спитати: що ви бачили? де були? як вам вдалося повернутись? Розкажіть нам усе, і, будь ласка, почніть із самого початку.

Я відпиваю ковток води, чіпляючись за останній чіткий спомин, як потопаючий за соломину, — я йду з дому в сімейний вечір.

А потім...

Я йду тротуаром крізь холодну осінню ніч. З усіх барів долинає трансляція гри «Чикаго кубс».

Куди?

Куди я йшов?

— Не поспішайте, Джейсоне. Ми вас не підганяємо.

Раян Голдер.

Ось із ким я мав зустрітися.

Я прийшов у бар «Віллидж Теп» і там випив — дві порції найкращого шотландського віскі, якщо вже зовсім точно — із моїм колишнім сусідом по кімнаті в коледжі, Раяном Голдером.

Невже він якось причетний до цього?

Я знову себе запитую: невже все це реально відбувається?

Я піднімаю склянку води. На вигляд вона абсолютно реальна, на ній навіть утворюється конденсат і на пальцях відчувається прохолодна волога.

Я дивлюся в очі Аманди.

Я уважно дивлюся на стіни.

Вони не розчиняються в повітрі.

Якщо це якась подорож, навіяна наркотиками, то це щось зовсім новеньке. Ні візуальних, ні слухових спотворень. Ніякої ейфорії. Річ не в тім, що це місце нереальне. Просто мене тут не повинно бути. Щось не так із моєю присутністю тут. Я навіть до пуття не розумію, що це означає, просто я це точно знаю.

Ні, це не галюцинація. Це щось зовсім інше.

— Спробуймо по-іншому, — пропонує Аманда. — Що останнє ви запам’ятали перед тим, як прокинулись в ангарі?

— Це був бар.

— Що ви там робили?

— Зустрічався зі старим другом.

— А де був цей бар?

— На Логан-сквер.

— Тобто, ви все ще перебували в Чикаго.

— Так.

— Гаразд, а ви можете описати?..

Її голос повисає в тиші.

Я бачу ель.

Темно.

Тихо.

Занадто тихо для Чикаго.

Хтось наближається.

Хтось, хто хоче завдати мені болю.

Моє серце починає калатати.

Руки пітніють.

Я ставлю склянку на стіл.

— Джейсоне, Лейтон каже, що ваші життєві показники підвищуються.

Я знову чую її голос, але між нами океан.

Чи це якийсь фокус?

Мене з кимось переплутали?

Ні, не питай її про це. Не вимовляй цих слів. Стань тим, ким вони тебе вважають. Ці люди холодні, спокійні, а двоє навіть озброєні. Скажи їм усе, що вони хочуть почути від тебе. Бо якщо вони зрозуміють, що ти не той, за кого вони тебе вважають, то що тоді?

А тоді ти можеш більше ніколи не вийти з цієї кімнати.

В голові починає пульсувати. Я торкаюсь черепа й намацую набряк. Він зовсім свіжий, я здригаюсь.

— Джейсоне?

Мене вдарили?

На мене хтось напав? А якщо мене сюди принесли? А що, як ці люди, хоч які привітні, у змові з тим, хто це зробив зі мною?

Я торкаюся голови збоку й намацую ще одну рану.

— Джейсоне.

Я бачу маску гейші.

Я голий і безпорадний.

— Джейсоне.

Лише кілька годин тому я був удома, готував вечерю.

Я не той чоловік, за якого вони мене вважають. А що буде, коли вони це з’ясують?

— Лейтоне, чи не могли б ви підійти до нас?

Кепські справи.

Мені більше не можна залишатися в цій кімнаті.

Мені треба триматися подалі від цих людей.

Мені треба подумати.

— Амандо, — я повертаю себе до теперішнього моменту, намагаюсь викинути всі ці питання й страхи з голови, та це однаково що підсипати прорвану греблю. Це треба припиняти. Це нікуди не годиться. — Мені ніяково признаватися, — кажу я. — Я зовсім знесилений, та й, по правді, від процедури знезараження радості мало.

— Ви хочете зробити невелику перерву?

— Ви не будете заперечувати? Мені треба трохи провітрити голову. — Я вказую на ноутбук. —