Темна матерія - Блейк Крауч

— У тебе були якісь значні досягнення? — питає він.

Тепер я мушу робити зусилля, щоб у мене не заплющувалися очі.

— Так.

— І що це було?

Я чую його голос десь іздаля.

— Я намагався створити квантову суперпозицію об’єкта, видимого людському оку.

— І чому ти закинув свої дослідження?

— Коли народився Чарлі, то в перший рік життя в нього були серйозні проблеми зі здоров’ям. Я мусив не вилазити з «чистої кімнати» тисячі годин. Але я просто не міг до неї добратися. Я був потрібний Даніелі. Я був потрібний своєму синові. Я втратив фінансування. Втратив імпульс. Я виявився молодим, новоявленим генієм на хвилину, і коли я спіткнувся, моє місце зайняв хтось інший.

— Ти шкодував про своє рішення залишитися з Даніелою і пов’язати власне життя з нею?

— Ні.

— Ніколи?

Я думаю про Даніелу, і мене затоплює хвиля ніжності разом із усвідомленням жаху моменту. Страх повертається, а з ним — ностальгія, яка пронизує до кісток. Зараз я потребую її так, як нікого в житті.

— Ніколи.

І ось я лежу на підлозі, моє обличчя на холодному бетоні, а від наркотику моя свідомість кудись провалюється.

Він колінкує біля мене, перевертаючи мене на спину, а я дивлюся вгору на це місячне світло, яке вливається у високі вікна цього забутого місця, на темряву, яка береться брижами від метушіння світла й кольору, на те, як біля генераторів з’являється і пропадає порожнеча.

— Я побачу її знову? — запитую.

— Не знаю.

Я вкотре хочу спитати, що йому треба від мене, але не можу зібрати слів докупи.

Мої очі заплющуються, я намагаюсь опиратися цьому, та марно.

Він знімає рукавичку й торкається мого обличчя голою рукою.

Стримано.

Обережно.

Він каже:

— Послухай мене. Ти злякаєшся, але впораєшся. У тебе буде все, чого ніколи не було. Мені шкода, що я так налякав тебе сьогодні, але я мусив привести тебе сюди. Мені дуже шкода, Джейсоне. Я роблю це для нас обох.

Я вичавлюю:

— Хто ви?

Замість відповіді він лізе в кишеню, витягає ще один шприц і маленьку скляну ампулу, наповнену прозорою рідиною, яка в місячному світлі виблискує, наче ртуть. Він знімає кришку з голки й набирає в шприц вміст ампули.

Мої повіки поволі опускаються, але я бачу, як він задирає рукав на лівій руці й робить собі укол.

Потім він кидає ампулу й шприц на бетонну підлогу між нами, і останнє, що я бачу, перш ніж мої очі зовсім заплющуються, це скляна ампула, яка котиться до мого обличчя.

Я шепочу:

— Що тепер?

І він говорить:

— Якщо я скажу, ти не повіриш.

Я відчуваю, як хтось сіпає мене за щиколотки.

Руки ковзають мені під плечі, і якась жінка каже:

— Як же його витягти з цієї коробки?

Чоловік відповідає:

— Гадки не маю. Дивись-но, він приходить до тями.

Я розплющую очі, але бачу тільки якийсь змазаний рух і світло.

Чоловік гиркає:

— Виймаймо вже його звідси, чорт забирай.

Я намагаюся щось сказати, але з мого рота вилазить якась словесна каша.

Жінка говорить:

— Докторе Дессен? Ви мене чуєте? Ми зараз перекладемо вас на каталку.

Я дивлюсь у бік своїх ніг, і постать чоловіка набуває чіткіших обрисів. Він дивиться на мене крізь віконце алюмінованого захисного костюма з автономним дихальним апаратом.

Він переводить погляд на жінку десь позад мене й командує:

— Раз, два, три.

Вони перекладають мене на каталку і застібають фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.

— Це тільки для вашої безпеки, докторе Дессен.

Я бачу, як наді мною, десь на висоті 12-15 метрів, мелькає стеля.

Господи, де це я? В якомусь ангарі?

У пам’яті спалахує спогад — укол голки в шию. Мені щось укололи. Це якась божевільна галюцинація.

Тріщить рація:

— Евакуаційна група, доповідайте. Прийом.

Жінка відповідає, в голосі бринить хвилювання: