Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Ну нехай.

Вони могли б розгорнутися на одному з виробництв біля порту. Там чимало місць, які потребують роботи з маніпуляторами. Але знову, там був ризик викриття або навіть допиту ще до того, як пастку буде встановлено.

– Це притон, – сказала Масс, – вам потрібна приватність, вам потрібен контроль. Добування зарази з мертвої дівчини та видобування добрячого лайна з макового насіння може мати різну хімію, але залишається злочином.

– Мені подобається ця точка зору, – сказав Міллер, – і біля рівня казино… ні, не так. Казино це наступний етап. Перший – це радіаційна паніка. Вони запихнули купу людей в радіаційні сховища, підсмажили їх, аби нагодувати протомолекулу смачненьким, а вже потім заразили рівень казино.

– То де б ти влаштував наркохату так, щоб найближче до сховищ? – запитала Масс.

Метушливе срібло над головою нахилилося ліворуч, потім праворуч, зависнувши в повітрі. Тонкі завитки металу почали опадати донизу, залишаючи по собі тонкі сліди диму.

– А чи є у нас доступ? Запасна система підтримки середовища. Це аварійне устаткування. Ніхто там не ходить, хіба що для інвентаризації. Там вже є все потрібне для ізоляції. Складно не буде.

– Оскільки «Протоґен» керував службою безпеки Ероса ще до того, як розставити на місця одноразових бандитів, то в них був час все залагодити, – сказала Масс і безрадісно посміхнулась. – Бач, я знала, що ти зможеш до цього додуматись.

Менш ніж за секунду Масс зникла, і на її місці виникла Жулі Мао, його Жулі. Красуня посміхалася. Її волосся плавало біля неї так, наче при нульовій гравітації. А потім вона зникла. Скафандр увімкнув попередження про зростання кородуючого середовища.

– Тримайся! – сказав він палаючому повітрю. – Я скоро буду.

* * *

Менше ніж тридцять три години після того, як він зрозумів, що Жульєтта Андромеда Мао не мертва, Міллер відкрив герметичні запори і затяг возика в запасний центр контролю за середовищем Ероса. Чисте, з простими лініями і майже безпомомилковим дизайном приміщення все ще проглядало під наростами протомолекули. Ледь-ледь. Вузли темних патьоків і спіралі наутілусів згладжували кути стін, підлоги і стелі. Петлі звисали зі стелі, подібні до іспанського моху. Звичні світлодіодні ліхтарі все ще світились під м’якою наростю, але більше світла надходило з хмарок блідих синіх крапочок, що висіли в повітрі. Перший крок у кімнату – і він провалився у товстий килим по кісточки: возик має постояти зовні. Скафандр доповідав про дику суміш екзотичних газів і ароматичних молекул, але він відчував лише свій запах.

Інтр’єр кімнати було змінено. Трансформовано. Він пройшов крізь відділ контролю стічних вод, мовби підводний плавець через грот. Сині вогники кружляли навколо нього, коли він минав їх, і декілька тузнів прилипло до скафандра. Він майже не зчищав їх з лицьової пластини, вважаючи, що попадають самі, мов мертві світляки, але ті просто піднялися в повітря. Монітори рециклерів повітря все ще працювали, на них відображалися тисячі тривог і поломок, підкреслюючи гратчастість протомолекули, що їх вкривала. Десь неподалік шуміла вода.

Вона знайшлася в модулі аналізу небезпечних матеріалів, лежала на матрасі з темних ниток, що тягнулися з її хребта, аж поки не зливалися з казковою хвилею її власного волосся. Ледь помітні крапки синього світла миготіли на її обличчі, плечах, руках, грудях. Кістяні нарости, що проштрикнули її шкіру, виросли в округлі, майже архітектурні з’єднання з тим буйством, що її оточувало. Ніг не стало, вони зникли в темному, неземному сплетінні; вона нагадувала Міллерові русалку, що виміняла за свій плавець космічну станцію. Її повіки були стулені, але під ними ворушилися очі. І вона дихала.

Міллер стояв поруч. Вона не мала точнісінько такого обличчя, як його уявна Жулі. Справжня жінка мала ширші щелепи, і ніс не такий прямий, як він пам’ятав. Він не помітив, що хлюпає носом, аж поки не спробував витерти сльози в скафандрі, вдарившись об шолом рукавичкою. Тепер мав енергійно кліпати, аби зір прояснився.

Увесь цей час. Увесь цей шлях. І ось воно – те, за чим він прийшов.

– Жулі, – звернувся він, поклавши вільну руку їй на плече, – привіт, Жулі. Прокинься. Мені потрібно, щоб ти зараз прокинулась.

У нього в скафандрі була аптечка. Він міг би ввести їй дозу андреналіну чи амфетаміну. Натомість він хитав її ніжно, наче Кандес якось сонного недільного ранку, коли вона ще була його дружиною, у тому давньому, майже забутому житті. Жулі насупилась, відкрила рота, потім закрила.

– Жулі, ти мусиш зараз прокинутись.

Вона застогнала і підняла безвольну руку, намагаючись його відштовхнути.

– Повернись до мене, – сказав він, – ти маєш до мене повернутись.

Її очі розплющились. Вони більше не були людськими. Склера поцяцькована кружалками червоного і чорного, зіниці того самого світлого, синього кольору, як і світляки. Не людина, але все ще Жулі. Її вуста беззвучно ворухнулись. І потім:

– Де я?

– Станція Ерос, – сказав Міллер, – станція вже не та, що раніше. Навіть не там, де раніше, але…

Він натиснув на ложе з патьоків вільною рукою, оцінюючи, а потім притулився боком, немов присів на її ліжко. Його тіло до болю втомилося, але було якимось легким. Але не так, як при низькій гравітації. Нереальна бадьорість не мала нічого спільного з його змореною плоттю.

Жулі спробувала заговорити ще раз, здвигнула плечима, зупинилась, потім ще раз спробувала.

– Хто ви?

– Еге, та ми офіційно не зустрічалися, чи не так? Мене звати Міллер. Я був детективом у «Стар Геліксі» там, на Церері.Твої батьки з нами поспілкувались, хоча це більш було схоже на щось типу друзів-з-вищих-сфер. Я мав тебе відшукати, схопити і відправити назад, на дно колодязя.

– Викрасти? – запитала вона. Голос зміцнів. Погляд, схоже, став більш сфокусованим.

– Абсолютно точно, – сказав Міллер і зітхнув. – Правда, я типу завалив справу.

Її повіки стулилися, але вона продовжувала говорити:

– Зі мною щось сталося.

– Еге, певно.

– Я налякана.

– Ні-ні-ні. Не лякайся. Все в порядку. Через сраку дивному, але порядку. Дивись, уся станція тепер прямує до Землі. І дуже швидо.

– Мені синилося, що я на перегонах. Що я лечу домів.

– Ага, але нам треба це зупинити.

Її очі знову розплющилися. Вона виглядала загубленою, невимовно тривожною, самотньою. Сльоза, що викотилась з її ока, була блакитною.

– Дай