Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Вона повільно підняла руку, мов водорость при слабкій течії. Він узяв свій термінал, поклав їй на долоню, притис її палець до вимикача «мерця».

– Просто потримай. Не піднімай пальця.

– Що це? – запитала дівчина.

– Довга історія. Просто не піднімай його.

Тривога у скафандрі завила, коли він розгерметизував його. Вимкнув звук. Повітря було дивне: кислинка, кумин і глибокий сильний аромат мускусу, що нагадало йому сплячих тварин. Жулі спостерігала, як він знімає рукавички. Прямо зараз протомолекула залізла на нього, під шкіру і в очі, готується зробити з ним те, що зробила з усіма на Еросі. Йому було все одно. Він узяв термінал назад і переплів їхні пальці.

– Жулі. Ти керуєш цим автобусом. Ти в курсі? Тобто можеш це підтвердити?

Її пальці були прохолоднішими, але не холодними.

– Я можу відчувати… щось, – відповіла вона. – Я голодна? Не голодна, але… мені щось хочеться. Я хочу повернутися на Землю.

– Ми не можемо це зробити. Мені потрібно, аби ти змінила курс, – відповів Міллер. Що там сказав Голден? «Віддай їй Венеру». – Давай-но краще на Венеру.

– Це не те, що воно бажає, – відповіла дівчина.

– Це те, що ми можемо запропонувати, – відказав детектив. І за мить додав: – Ми не маємо змоги відправитись домів. Нам треба на Венеру.

Вона надовго замовкла.

– Ти боєць, Жулі. Ти нікому не дозволяла вирішувати за тебе. Тож і тепер не дозволяй. Якщо ми підемо до Землі…

– Воно з’їсть їх також, як з’їло мене.

– Отож.

Вона підвела на нього очі.

– Отож, – повторив він, – так само.

– Що станеться на Венері?

– Можливо, ми загинемо. Я не знаю. Але ми не прихопимо з собою багато людей, і впевнимось, що цього лайна більш не буде ні в кого, – сказав він, вказуючи на ґрот навколо них, – і якщо ми не помремо, то… що ж, це буде цікаво.

– Я не думаю, що зможу.

– Ти зможеш. Штука, яка все це зробила? Ти розумніша за неї. Ти керуєш. Відвези нас на Венеру.

Світляки кружляли, блакитний колір ледве пульсував: яскравіше-темніше, яскравіше-темніше. Міллер її обличчя зрозумів, коли вона зробила вибір. Усе навколо – світло стало яскравим, ґрот залило м’якою блакиттю, а потім згасло до попереднього рівня. Міллер щось відчув у горлі, як перше попередження про нежить. Замислився: чи стане йому часу деактивувати бомбу. А потім перевів очі на Жулі. Жульєтту Андромеду Мао. Пілота АЗП. Спадкоємицю корпоративного трона «Квіковськи-Мао». Насінєвий кристал майбутнього, що перевершує абсолютно всі сподівання. У нього досить часу.

– Я боюся, – сказала вона.

– Не варто, – відповів Міллер.

– Я не знаю, що має статися, – мовила Жулі.

– Ніхто не знає. Але дивись, тобі не варто робити це самій, – відповів він.

– Я щось відчуваю у своїй голові. Воно чогось хоче, але чого саме, я не розумію. Воно дуже велике.

Рефлекторно він поцілував верхню частину долоні. Десь у глибині живота заболіло. Хворобливе відчуття. Скунда нудоти. Перші муки перетворення його на Ерос.

– Не хвилюйся, – сказав він, – ми будемо в порядку.

Розділ 55. Голден

Голден снив.

Більшість життя він снив свідомо, тож коли побачив, що сидить у батьківській кухні старого будинку в Монтані, розмовляючи з Наомі, то відразу допетрав. Він не зрозумів її слів, та милувався, як вона відкидає волосся з очей, як жує печиво і запиває чаєм. І хоча він не міг узяти зі столу печиво і схрумати його, але міг відчути його аромат, тому що добряче пам’ятав вівсяне печиво з шоколадом мами Елізи.

Це був приємний сон.

Кухня блимнула разок червоним, і щось змінилося. Голден відчув неправильність цього, відчув, як сон переходить з теплих спогадів у жахіття. Він намагався щось сказати Наомі, але не міг сформувати слова. Кімната знову блимнула червоним, але не схоже, що вона помітила. Він підвівся, і підійшов виглянути з вікна кухні. Коли кімната блимнула червоним втретє, він помітив причину. З неба падали метеори, залишаючи за собою вогняні сліди кольору крові. Чомусь він зрозумів, що це були залишки Ероса, коли той розвалився в атмосфері. Міллер зазнав невдачі. Ядерна атака зазнала невдачі.

Жулі прибула додому.

Він повернувся, аби сказати Наомі, щоби бігла, але крізь підлогу проросли чорні парості і обмотали її, проштрикнувши тіло у багатьох місцях. Вони лізли з її рота і очей.

Він хотів підбігти до неї, але не міг рушити. Поглянувши вниз, він побачив, що парості ухопили і його. Одне обвило пояс і тримало його. Інше залізло йому до рота.

Він прокинувся з зойком у темній кімнаті, миготіло червоним. Щось тримало його за пояс. У паніці він почав сіпати перепону і здер нігтя на лівій руці ще до того, як його раціональний мозок нагадав, де він насправді. На містку, у своєму кріслі, пристебнутий в умовах нульової гравітації.

Він засунув палець до рота, намагаючись зализати вавку, бо поранився об одну із застібок, і декілька разів глибоко вдихнув через ніс. На палубі пусто. Наомі спить у своїй каюті. Алекс з Амосом наразі поза чергуванням і напевне теж сплять. Вони два дні майже без відпочинку перебували під високим прискоренням у гонитві за Еросом. Голден наказав усім закрити очі і вирішив стояти першу вахту сам.

І, значить, негайно заснув. Недобре.

У кімнаті знову заблимало червоним. Джим струсив головою, аби відігнати залишки сну, і сфокусував увагу на консолі. Блимав червоний сигнал тривоги: капітан викликав на екран випадаюче меню. Це була панель загроз. Хтось підсвітив їх лазером для цілевказання.

Там же, на панелі, увімкнув активні сенсори. Єдиним судном на мільйони кілометрів був «Раві», і саме він позначив їх як ціль. За автоматичними логами, це почалося декілька секунд тому.

Простягнув руку, аби увімкнути зв’язок і викликати «Раві», аж тут заблимав сигнал вхідного повідомлення. Встановив зв’язок, і за секунду по цьому голос Макбрайд сказав:

– «Росінант», припиніть маневри, відкрийте зовнішній люк і приготуйтесь до абордажу.

Голден насупився на консоль. Що за дивний жарт?

– Макбрайд, це Голден. Що за дивний жарт?

Відповідь надішла різким тоном, який аж ніяк не підбадьорював:

– Голдене, відкривайте ваш зовнішній люк і готуйтесь до абордажу. Якщо я завважу, як активується хоч одна оборонна система, я