Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Доктор Тесла ледь чутно поплескав в обтягнуті бавовною долоні.

— Well said, Бенедіктус!

— Іноді, — зізналося йому понад тунґетитовим дзеркалом, — іноді мені здається, що я можу висловити те, що висловити неможливо. — Похиталося головою із сумною серйозністю. — Тоді я кажу найбільші дурниці. О, які дурниці! Шедеври глупоти! Майстерні витвори кретинізму! Сенсаційні нонсенси, геніальні бовдуризми!

ЛубуМММ!

Коли було спожито ще три пляшки, Стєпан, вповзши під огорнуті кабелями стояки, перекусив якісь дроти, й так його тіпнуло електричним струмом і потоком теслектрики, що із закрижанілих шкарпеток, коли його тягнулося назад, з-під залізяччя, летіли чорно-білі іскри. Ледве витягнулося старого охранникa, туди вповз напівголий директор Хавров у гонитві за мишею, якій не встиг висповідатися про все своє директорське життя; зарюмсаний, він гукав за нею басом, — а вона тікала перелякана. Гризуни розлізлися по робітні, під столами, на столах, в апаратурі. Саша спершу за ними ганявся, а тепер заліз на сталеву шафу й звідти метав по кімнаті ґвинтами й жмутами кабелю, ледь якась звірючка показувала носа чи хвоста; раз Павліч поціляв, іншого разу ні, в залежності від ударів Молота. Найспокійніше упився доктор Тесла, який просто заснув, упавши обличчям на тунґетитове дзеркало, аж йому темні й світлі дробини поприлипали, одні до правої щоки, інші до лівої, — це могло щось означати, але не мусило. Тьмітлисте дихання із напіврозтулених уст укривало дзеркало туманом.

Витягнувши Стєпана, висмикнулося також пучок кабелів, а відтак, розсівшись зручно на підлозі, з мороскляною банкою, настромленою на довбешку, й тьмідинометричним ціпком, повішеним на шию, узялося за нову флягу ханшину, закусуючи то електрикою, то теслектрикою із оголених дротів. Молот валив крізь скроні навиліт. Заплющувалося очі впереміжку, хапаючи óбрази, випалені наступними ковтками, чорні, білі, чорні, білі. Горілка з тьмідиною смакувала краще; від струму зуби уквітчувалися цитриновим цукром. Луп, ґвинт відскочив й ударив у п’ятý. Склалося долоні. Кущики вуглистої паморозі вкривали пальці, досягаючи до блідо-рожевих нігтів. Стискалося й розтискалося кулаки, колючі енерґії видряпувалися жилами й нервами угору рук і до серця, до голови. Луп. Упіймалося у польоті відбиту гайку й кинулося нею у Павліча. Біолог упав із шафи, вбивши мишу й пацюка. Він трохи покачався по засміченій підлозі, вимахуючи руками. Сховалося пляшку за спину. — Остання! — застогнав Саша. Простягнулося руки перед очима, блідо-рожева мозаїка вабила з-під шкіри, капілярна шахівниця. Заплющилося ліве око. Саша вхопив за руку.

— Зззимний! — засичав він.

— Пусти!

Він витряс зі свого рукава труп миші.

— Теж замерзла, бі-бі-бідака.

— Це добре.

— Що?

— Цим оком, — дзьобнулося у повіку, — я бачу тільки тіні, а цим — тільки світло.

— А мене, мене яким бачите?

— Блу-блу-блу й блу-блу! — просторікував поруч Стєпан до шкарпетки, натягнувши її собі на долоню; шкарпетка відповідала качиним кахканням.

— Наполовину, — пробурмотілося, і ковтнулося просто з горлечка пляшки, закусивши скотосовим кабелем. Щелепа оніміла.

Саша закліпав, отьмітлений.

— За мамутами, за мамутами хочете…

— Две він їсть? Две? Мвапи!

— Зззаморозити! — від зворушення Павліч вкусив мишу за хвоста. — Я не дозволяю! Зззабороняю!

— Стільки років! Їсть це просто ззземлі? Дде він ллазить!

— Ні-ні-ні!

— Блу-блу-блу!

Але чому всі так белькочуть, подумалося, і ковтнулося глибше, щоб прочистити голосові зв’язки.

— Як вони живуть, — сказалося, дуже виразно вимовляючи слова, — як не живуть, чи що там абааси роблять, — але нажертися тунґетиту мусять — ну ні? — Обійнялося Сашу за шию. — Вийде з гівном, вийде з сечею, вийде з потом, видихається. По-по-повітроплавець відмерз. Правда ж?

Нічого не тямлячи, Саша поважно кивав головою, миша хиталася йому під підборіддям.

— Отож… отож… отож — почухалося кабелем у тім’я. — Що хотілося сказати… Сашо, Сашо!

Він виплюнув тіло миші.

— Жерти тунґетит. Замерзати. — Він підвівся на ноги, схопив тьмідинометричну ломаку, витягнув. Мороскляна банка упала й розтовклася на геометричний вітраж. — Уставай! Уставай, кажу!

Підвелося. Саша упав. Піднялося Сашу. За крок перевернулося. Далі Саша допоміг устати, після чого сам упав рачки. Обв’язалося йому шию кабелем і смикнулося до прямовисного стану. Він ухопився за кабель довжиною у пів-аршина над світлою чуприною і таким чином тримався просто на ногах. Тимчасом повернулося на підлогу за пляшкою. Але пляшку вже поцупив директор Хавров; він тепер наливав горілку в писочок гризуна, якого стискав у жмені, незґрабно топлячи його. Під колінами у нього стріляли електричні снопи. Задушливі обійми зродили перед очима чорні квадратні зірки, — це Саша Павліч тягнув за ціпок. Правою рукою тримаючись у прямовисній позиції за кабель, стиснутий у зашморг під підборіддям, лівою він буксирував за тьмідинометр. Так вимарширувалося у коридор. ЛубуМММ!

Блукалося порожніми вночі закамарками Обсерваторії, наштовхуючись на стіни й оббиваючись об обладнання. Саша вів, тягнучи за дріт-шибеницю, то туди, то сюди. Перечепилося через ноги козака, який спав на стільці за порогом. Саша повернувся. Він почав дуже голосно рахувати двері, в чому його хутко виправилося, бо він губився між трійкою і четвіркою, між сімкою і шісткою. Раптом він зупинився, повиснувши біля металевих дверей із заґратованими вікнами.

— Маєш! — прохрипів він і притис ломакою до тих дверей, аж підборіддям обтерлося до заклепок й іржі.

Зазирнулося до тінистого, слабко освітленого блиском із коридору приміщення. Це була тісна кімнатка з голими стінами, тепер, мабуть, перетворена на в’язничну камеру. — Із сінників попідводилися на галас постаті в лахмітті, вони потирали очі, роззявляли зарослі роти.

— Маєш! З них бери й заморожуй!

— Хто…

— Імператор наказав! Каторжники, добровольці! Ха! — він гикнув і підвісився вище, стаючи на пальці. — Маєш! — кувікнув він.

Подивилося на них оком темноти, подивилося на них оком світлости. Виснажені, пом’яті, до землі пригнуті, навіть тепер мимоволі гнуть шиї і з-під лоба, знизу вгору позирають; а на кого чорно-білий погляд упаде, очиська потуплюють і щиряться запобігливо, по-собачьи, беззубо.

— Лайно, а не абааси, — пирхнулося.

— Га?

— Повмирали б усі.

— То кого…

ЛубуМММ!

— Ізмаеля! — заревілося і вирвалося з-під ціпка, щоб упасти на коліна й обблювати ногавиці Саші Павліча, який уже гойдався на пів-аршина над підлогою. Вуглеблисна тьмідина текла разом із шлунковим соком.

— Ізмаеля, — стогналося, витираючи уста.

Заснулося там, у робітні Тесли в Обсерваторії, під корпусом малого флюменатора, загорнувшись у