Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Потягнулося з ліжка до часопису «Tygodnik Ilustrowany», покладеного на nachttisch на стосі разом із іншими свіжими виданнями, привезеними з Царства нещодавнім потягом Транссибірського експресу, вчора чи позавчора. У тижневику дві шпальти займала відозва Варшавського Товариства любителів звірят. Багатолітня Зима не тільки призвела до загибелі міських гризунів і вигнала з Варшави птаство, але й узагалі позбавила місто та його мешканців контакту з тваринами, за винятком тяглових коней, до яких теж уже ставляться радше як до біологічних машин. Мало того, що загинули вуличні дворняги й підвальні коти, — люди, сибарити й егоїсти, здебільшого перестали тримати в помешканнях звірят, особливо обтяжливо стало утримувати собак. Товариство закликає громадськість до зусиль, покликаних знову привести до домашніх вогнищ «наших маленьких друзів», тож задля цієї мети Товариство привезе з сіл сотні кошенят і цуценят у відмінному стані, — їх можна буде взяти за символічну плату й із власноручним зобов’язанням у осідку Товариства. Особливо родини, обдаровані дітьми, повинні забезпечити їм можливість щоденного контакту з живими собаками й котами. Якщо двадцятому століттю судилося бути століттям машини й безособового праґматизму грошей і технологій, якщо надто ми живемо у метрополії, відрізаній від природи, закованій у кригу, — дбаймо принаймні, щоб не заглушити в собі тих почуттів, які народжуються у людині від побутування у безпосередній близькості з малим і безборонним життям. Людська природа не змінюється так само швидко, як цивілізація (якщо й змінюється узагалі). Наші батьки, діди, прадіди, врешті — саме так вони вправлялися у ніжноси й любови, так виховувалися для дорослих афектів і зрілої чутливости, так училися цінувати кожну крапельку Життя: торкаючись теплої шерсти вірного гончака, радіючи грайливим кошенятам, торкаючись рукою тремтячих ніздрів лошака, вслухаючись, як тріпоче серденько пташки, замкнутої у жмені. Людина, вихована серед криги, цегли й крижліза, ніколи повністю не відкриває свою душу. В наступного покоління буде втрачена здатність відчувати певні емоції; притупиться відчуття емпатії. Інші люди — крижані люди — покладуть нас у могилу. Вони матимуть свої романси, свої пристрасті й сентименти, — проте вже трухляві, обважнілі, бліді. Нашої поезії, наших драм, нашого життя — вони до кінця не зрозуміють; ми здаватимемося їм надто збудливими істериками, ірраціональними легкодухами. Сліпота й духовна глухота опанують людство. Варшав’яни, плекайте собак і кішок!
Старий Ґжеґож приніс кухоль розсолу з квашених огірків на похмілля, а виходячи, не замкнув за собою дверей: крізь щілину втиснувся котисько Веліцьких. Він тепер лежав у ногах ліжка, потягався, позіхав і кліпав, трохи здивований. Подагру з людини котисько витягне, а похмілля? Дзиґар у вітальні видзвонив пів до десятої, Молот калатав у голові. Ковтнулося ще трохи розсолу, одна огида заступала іншу. Добре, що взялося, з оказії зустрічі з князем і його людиною, вільний час до полудня: принаймні не будеться посміховиськом у Круппа, показуючись у такому стані. Позбиралося пресу, підтягнулося угору на подушках. Кіт промарширував вишукано-манірним кроком по перині, відтак спершу спробував вилізти на голову (відштовхнулося його, стогнучи), а потім втиснув голову під підборіддя й обгорнувся довкола шиї на подобу живого хутряного коміра. А коли його силоміць відірвалося, то сердито подряпав пазуром щоку. Під три чорти всі Товариства любителів звірят! «Душу відкрити», аякже! Бестія, шиплячи й щирячи ікла, кружляла навколо ліжка. Підвелося, вигналося її із покою, замкнулося двері.
Поволоклося відслонити вікна. Білість хльоснула по зіницях. За вікнами вирували веселкові хмари — жорстока сніговиця мучила місто від самого світанку. Відхаркавшись до плювальниці, приклалося на мить чоло до зимного мороскла. Слід якось прокинутися від цього гуркоту, отямитися від отупіння, сонної втоми, прополоскати гіркоту. Сьогодні так багато може вирішитися… І зовсім немає певности, чи, власне, Крига тепер потрібна. Як же тужилося за цим відчуттям легкости, діапазоном в тисячí можливостей, за отим вихором у голові: думка така, думка сяка, перестрибують без зусиль, напирають тузінями, підхоплюють у дикий гін понад полями уяви… Й за отим супутнім їм збудливим переконанням: що так багато все ще можливо, що, сливе, будь-яке майбутнє відкрите; нічого стовідсотково певного, а все якось імовірне. Тож — знетьмідитися! Відпомпувати Мороз! Оберталося череп по холодному окладі мороскла. Чому б і ні? Що боронить? (Опріч свідомої волі). Все одно доведеться найближчим часом узяти від Ніколи помпу для відмороження батька; матиметься змогу знетьмідитися будь-якої миті. А тимчасом дедалі більше замерзалося. І прецінь усе саме так відбувалося у перебігу хвороби незабаром після прибуття до Іркутська. Й чим закінчилося? Отож, дорвалося до помпи Котарбінського при першій же нагоді. Тільки та різниця, що тоді замерзалося вимушено, а тепер — за власним вибором. Тільки така — аж така! Віднялося голову від вікна, з-поміж завіїв і снігових струменів виринув Кінний Острів, темні гладіні ґляціїв, бліді світла саней на Анґарі. Навколо щогл із трупами оберталася по спіралі сильна завірюха. Спочатку намагалося вловити відображення обличчя на склі, але хутко відвелося погляд; це теж було прокляттям Літа: влада дзеркал. На шибі, натомість, залишилася червона плямка: відбиток ранки під оком, роздряпаних старих рубців. Розтерлося її у навскісну смугу. Сніговиця порожевіла. Кров залила Місто Криги.
Поволі вдягнувшись, пройшовшись до вбиральні й назад, сілося у їдальні до пізнього сніданку. Якби ж то щось теплого… Але: вівсянка — квасна; кава — квасна; яєчня — квасна, все — квасне.
Сумувалося так над бутербродом із білим сиром, коли зайшла панна Марта.
— Не смакує?
