Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Зайшов до робітні старий Стєпан й одразу за порогом беркицьнувся на скляному килимку. Сміялося разом із іншими. Охранник почав незґрабно підводитися, гавкучо клянучи. Так само, як усі реготали, тепер усі гуртом кинулися йому допомагати, обтрушувати одяг від скалок, провадити до столика, одну й другу склянку до рук тицяти. Едмунд Ґеронтьєвіч, добряче вже напідпитку, витягнув із шкафа мітлу, й дуже цим втішений, замітав кришталеві розсипи; він негайно заходився співати за роботою (оперний баритон), і розтягнув мелодію на достатньо довгі такти для того, щоби рухати мітлою в гармонійному ритмі з ударами Молота Тьмідини. Освоївши крок і змах, він прибрав підлогу за шість глухих ударів.
Тимчасом Саша, розчулений до рожевого, аж йому та любов до ближнього прищами й ряботинням з фізіономії повиходила, підсів із рештою сажи, розлитої по мірних колбах, і тицьнувши колби усім, узявся Теслі на вухо палко сповідатися, смикаючи його при цьому за полу й б’ючи себе кулаком у запалі груди. Що він там оповідав, не чулося.
А Хавров привальсував із мітлою в обіймах, вихилив колбу до дна, злизав із губ тунґетит.
— Ну і що, Вєнєдікте Філіповічу, багато цікавого дізналися під час ваших цвинтарних забав?
— А що, Арскій вам не розповідав?
— Сказав, сказав, — Едмунд Ґеронтьєвіч обпер підборіддя на держак мітли й підморгнув. — Шукаєте шляхи, якими ходить Батько Мороз, га? — Він підхопив кінчиком язика останню чорну пелюстку. — Тунґетиту наївся і під землю умерз, еге?
Віскі роздразнило стравохід, відкашлялося.
— Поїв, попив, натьмітився.
— І що? Тепер, — Хавров замахав руками в бездарному crawl, не піднімаючи підборіддя від мітли, — тепер плаває собі під землею, хи-хи.
— У тому-то й біль, дорогий пане, бо жива людина, звичайно, не може ходити Шляхами Мамутів.
— О! Не може?
— Бо як? Людина ж не дощовий черв’як.
— Звісно, що ні.
— Але це вас втішить, — копнулося мітлу і Хавров полетів було вперед, та впіймалося його за руку. — Як він мандрує Шляхами Мамутів, якщо він не жива людина? А отак: вмирає і воскресає.
Фёдоровец заскавчав, мов пудель, хихочучи.
— Умирає і воскресає!
— Слышишь? — ЛубуМММ! — Ось що плине Шляхами. — Поставилося склянку посередині засипаного піском і крупою чорного дзеркала. — Розділить змішане, складе розбите, освіжить зогниле, склеїть розірване, оживить мертве. — Знову нахилилося до Хаврова, який тепер слухав із роззявленим ротом: схопилося його за щоки, пошарпалося за округлу голову. — Він не переморожується Шляхами щільним тілом, яке дихає у замороженому вигляді. Ні, ні! Він плине, як гелій, перетікає… суне, наче мерзлота — волокно, кісточка, крапля крови, нитка шкіри, — й коли хвиля відбивається, складається назад докупи, мов Пєґнарів ґолем. — Розсміялося. — Під землею, на землі. Мій батько! — Сміялося дедалі голосніше. — На хвилі тьмідини, при температурі, нижчій абсолютного нуля, — чи то живий, чи неживий… Він існує ще більше! Існує стократ потужніше! Існує понад усе!
— І той мартинівець, — зітхнув Хавров, по-п’яному зажурений, — той…
— Копиткін.
— А так, Копиткін!
— Ви його пам’ятаєте? Що то був за чоловік?
— Іван Тіхоновіч Копиткін, нестерпний хам, мугир і дикун.
— Але що його відрізняло від інших добровольців? Арскій вам розповідав, що ми перекопали могили їх усіх, — один Копиткін зійшов у мерзлоту.
— Ой, я не знав їх аж так добре. Те, що його відрізняло — був найбільше мурло й неотеса.
Відпустилося Хаврова.
— Пацюки хуткіше мені скажуть, — буркнулося.
Він випростався, підніс палець.
— Пацюки — розумні звірята!
— А що такого вам розкажуть пацюки? — спитав Тесла, із запеклою педантичністю вирівнюючи собі манжети й рукавички.
— Чому одні замерзають швидше, ніж інші, — поквапливо пояснив Саша й, через брак стільця, гепнувся на стільниці поряд із Машиною Променя Смерти.
Жбурнулося склянкою у стіну. Вона відбилася, наче від ґуми, й повернулася у руки, навіть не тріснувши.
— Бог створив людей нерівними! — заволалося. — Одні маєтки пропивають, а інші праски до грудей, як маґнетом, притягують! Пан доктор виміряє структурну сталу душі! Хто більше тьмідини витримає, той існує більше, ніж інші!
— Пацюк-Геркулес! — прошепотів Саша. — Миша єдиноістини!
— Кгрм, мгм, хркм, — покашлював певний час Тесла, аж врешті випив горілки, й мова йому повернулася. — Кажете, mon ami, що не існує для цього жодного фізичного, хімічного, біологічного припису, бо треба замерзнути також — душею?
— Характером.
Господин Хавров зморщився від надмірного інтелектуального зусилля, і мозок його через це так обважнів, що заступникові директора знову довелося на метлу обпертися, склавшись навпіл, мов цизорик.
— Ви хочете людський характер, представлений у числах, умістити у фізичне рівняння! — сформулював він нарешті.
— І що в цьому дивного?
— Ну як же! Фізика, математика, природничі науки, які оперують вимірюваними величинами, — всі вони не пізнають людину. Щонайбільше, йдеться про її тіло; але не про людину! Ні, ні, ні! Для людини маєте літературу, поезію, психологію, філософію і релігію, для людини маєте слова, а не цифри!
— Що ж це за нова догматика! Й то з чиїх уст — послідовника Фйодорова!
— Догматика? Ага, то ви, — він заходився плюватися силабами з-над мітли, — ви детермініст, ламетріанець, годинникар душі!
— Au contraire. Чи справді все про світ поза людиною можна оповісти простою годинникарсько-ньютонівською механікою? Якщо шановний пан директор читав бодай щось про праці Планка, Айнштайна й Ґросса, то ви знаєте, що ні. Проте це не виштовхує море… моке… мокле… молекулярну фізику зі сфери чисел, не виштовхує її з царини літератури й поезії. То чому людський розум не вільно розглянути з тією ж строгістю? Га? От побачите, колись іще постане математика душі, яка на підставі електрики мозку і якихось нині для нас іще невимірних взаємодій, описуватиме характер людини в