Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Зробилося ще більш квасну міну.
— Панно Марто, дорогá, — захрипілося, — я б і амброзії тепер не проковтнув.
— Що ж, маєте належне! — Вона схрестила руки на грудях. — Хто кружляє ночами по якихось брудних кублах, а потім п’яний як чіп о нелюдській порі вертається, і то ще в робочий день, ну то має належне!
— Кублах!.. — зітхнулося, але без найменшої охоти до сварки. На порозі з’явився котисько; стежилося за ним похмурим поглядом. Зітхнувши вдруге, полилося сир трав’яним медом. — Слава Богу, принаймні дітвора мені по мізках не галопує.
— Вони з Машею і матір’ю займаються рукоділлям на парафії. Ага, пане Бенедикте, ви заборонили вас будити, погрожуючи найстрашнішими прокляттями…
— Так?
— Так, так. То ми вас не будили. Одна пані на світанку хотіла з вами побачитися, полька, сказала, що квапиться на роботу, тож…
— Ви з нею балакали? Вона представилася?
— Ґвуждж.
— Ґвуждж?
— Ґвуждж.
Облизалося пальці від липких солодощів, смак перевертався у свою протилежність на піднебінні, випросталося над столом.
— Навіщо вона приходила?
— Я не знаю, цього вона не сказала. — Панна Марта присіла навпроти, зазирнула в очі. — Ой, правда, ви маєте дуже змарнілий вигляд. До всього, ви ще й десь поранилися?
— Ні, це лише…
— Але слід це спиртом. Почекайте, почекайте.
— Чого цей пекельний котисько від мене хоче! — буркнулося, відсуваючи його ногою під столом.
— Темні мішки, масний погляд, і ці тіні, які під Чорним Сяйвом… — продовжувала панна Марта не без задоволення, ідучи за ліками.
— Оптичні ілюзії, усе це ілюзії.
Але якими ж то, справді, кабелями закушувалося горілку? Скільки щільної теслектрики увійшло в тіло? І що ще робилося вночі в Обсерваторії Тесли, коли вже в голове черти водочные плясали, адже в пам’яті відтоді залишилася лише дурна маячня? Мимоволі торкнулося вимазаним у меді пальцем центру чола.
Потім кіт вилизав палець.
У Цитаделі — а її називали Ящиком через недолугу архітектуру, наче зі скрині змальовану, — було, мабуть, оголошено алярм, принаймні судячи з руху, загального збудження і числа озброєних вояків: із губернаторських покоїв мав вийти якийсь потужний наказ. Пан Щекєльніков, звісно ж, сказав, що йому це не подобається, відтак уже нічого не мовив, бо приставлений у внутрішній вартівні солдат почув його прокляття і не спускав з нього очей; зрештою, Чинґіза затримали одразу на другому ж поверсі. Подумалося, що коли знайдуть у нього той ніж довжиною у чверть аршина, а в нього самого не витримають нерви, то квадратний здоровило може довго не вийти на сонечко із губернаторської фортеці. Цього разу завбачливо не узялося Ґросмайстера, — утім та завбачливість виявилася марною.
Провели до північно-західної вежі Ящика й веліли чекати в передпокої. Щомиті тут пробігав якийсь заклопотаний слуга чи службовець; повернулося до них спиною. З вузького вікна відкривався вид на міст Шелєхова й Ґлазково аж до виходу Троїцької до Анґари, де в Зиму Лютих ущент замерз понтонний міст імені цесаревича Ніколая Алєксандровіча. Сніговиця дула акурат від Байкалу, тож не просто в шиби, але все одно чулося її виття, і досить було присунути руку до рами, щоби відчути на шкірі укус лютого морозу. Мусило бути близько п’ятдесяти градусів нижче нуля за Цельсієм, а на вітрі — ще холодніше. Колона піхоти, поспішаючи до Цитаделі, долала узгір’я уже бігом, аби якомога хуткіше сховатися всередині: білі згорблені незугарні ляльки, а не люди. Іркутські казарми розташовані за містом, подалі від Шляхів Мамутів. У Цитаделі постійно квартирувало не більше половини полку. У міжчассі тут зібралося стільки війська, немов генерал-губернатор готувався відбити якусь атаку. Пригадалися бачені вже впродовж багатьох тижнів і місяців підрозділи різних формувань, які рухалися маршем через Іркутськ, солдатов у відпустці. Пан Войслав теж часто згадував про затримки на лінії Транссибу, зумовлені транспортами Міністерства Війни, — забирали людей з розтопленого японського фронту, перекидали їх на Велику Землю, але, мабуть, також зміцнювали оборону Міста Криги. Японський Леґіон Юзефа Пілсудського добряче залив їм сала за шкуру. Мимоволі посміхнулося у вуса, розгладилося сурдут. Підрозділ вбіг усередину, ворота зачинилися. Накладений на розпачливу ноту вихору, ударив крізь шиби також повільний пульс заметілі — відлуння бубнів глашатаев? — Молот Тьмідини?..
— Ваше Благородие.
Молоденький підофіцер завів до зали, де біля великого каміна, в якому не на жарт палахкотів вогонь, генерал-губернатор радився зі своїми штабними й чиновниками: майже всі були в мундирах, дехто при зброї. На столі за каміном, між мапами й документами, були розкидані полумиски з охололою їжею і спорожнілі келихи. У довгій стіні праворуч відкривалося з півтузіня дверей — щомиті хтось із них виходив і заходив, кур’єри й ординарці зі звістками й наказами. Високо під стелею висів великий портрет царя Ніколая II у тунґетитовій рамі, яка злегка лисніла під чорним двоголовим орлом.
Позаду за камінним екраном відпочивав у обтягнутому шкірою кріслі князь Блуцький-Осєй. Він читав газету, мружачи по-пташиному очі за овальними скельцями.
Відполірована до порцелянового блиску підлога різко відлунювала кожен крок. Мимоволі прискорилося, карбуючи стопи твердіше, в рівному ритмі. Унтер-офицер ішов попереду. Кілька чоловіків у мундирах озирнулися, не перериваючи суперечки. Обличчя розпашілі, спітнілі, вуса й бакенбарди настовбурчені, ордени, пагоны, позументи, товсті черева.
Ніколи ще так сильно не відчувалося поляком.
— А-а, наш Вєнєдікт Філіповіч, молодец!
Капітан гусарів відійшов від столу, розкриваючи широкі рамена, майорячи ментиком. Уклонилося йому чемно, але це його не спинило: він ухопив, обійняв, прошепотів на вухо паскудні непристойності, — еге, видно ви ще не прийшли до тями після нашої ночі! Не кожному судилося народитися ёбарем! Але Лідія чудо-девочка, га? А чи вислали ви згодом їй якийсь подаруночок? Тсс, тсс, тсс, а треба! Личить! Належиться!
— То ви і з капітаном Фреттом знайомі, — кисло зауважив князь зі свого крісла, з сердитим шелестом складаючи газету.
— Ваша Високосте.
— Хе-хе, знайомі, знайомі! — Гусар був, мабуть, у найкращому настрої з-поміж усіх зібраних тут осіб, рум’янці й рожевий ніс свідчили, що він або щойно повернувся з холоду, або, попри те, що до полудня було ще далеко, уже встиг перехилити не один келих.
— Капітан, — продовжив князь, жодною мірою не підвищуючи голосу, тож мусилося підійти до нього й до вогнища: гаряча хвиля ударила в праве вухо, це відчулося, немов плюскання окропом. — Капітан, хоча я згоден, що на це не схоже…
— Ваша Високість дуже добрі!