Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Капітан втішається моєю нескінченною довірою. Капітан… — Тут князь Блуцький заплющив очі, затамував подих, порухав щелепою уперед і назад; і тільки тоді продовжив: — … є людиною чести й людиною служби. Розумієте?

— Так.

Він кивнув подагричним пальцем. У чому полягає ота їхня дивовижна влада, що найменший жест множать у його значеннях у тисячу разів, аж відчитується їх усіх як живі світіні, — здригання губ, наполовину кліпання, дихання, палець? Наблизилося. Думалося, що він хоче сказати щось приватно, пошепки, як це мала у своєму звичаї його дружина; але він тільки примружився, вдивляючись крізь скляні лінзи, у яких мерехтіли відблиски високого полум’я.

Надивившись, він нетерпляче махнув рукою.

— Поляк, не поляк — замерзло.

Відступилося.

Між чиновниками тимчасом спалахнула суперечка, службовці почали кричати через стіл, кидати один в одного паперами, долучився сивий полковник, хтось здрулив поднос, графинчик, той розлетівся на підлозі із гучним тріском. — Измена! — ричав огрядний чиновник у мундирі Міністерства Зими. — Измена, предательство! — Його вивели із зали.

Князь підвівся, підійшов до графа Шульца й заходився щось просторікувати, потрясаючи генерал-губернаторові перед носом тим кривим пальцем. Нашорошилося вуха.

— … на милосердя Імператора. Ви мусите навчитися дипломатії, мистецтва розмов і переговорів, мій дорогий графе. Силою ще нічого у світі не вирішили.

Генерал-губернатор поглянув на нього, як на божевільного, але вмить перекрив відбиту на обличчі несхвальну думку нейтральним виразом увічливости; потьміт його ні на йоту не змінився.

— Ваша Високість зволять помилятися. Усе, що в історії світу коли-небудь було вирішене, вирішувалося вогнем, мечем і порохом. Дипломатія приходить на допомогу, якщо бракує сили; вона купує час, але не вирішує проблем. Якби ми могли скинути японцев в океан, то ви, Ваша Високосте, не мусили б їздити з ними на переговори.

… Але досить про це. Ви чудово знаєте, що я таких думок ні в кого не потерплю. — Він повернувся, торкнувся ненадовго хустинкою рота, відшукав поглядом полковника. — Завтра вранці я проведу суд, заберіть його в тюрьму.

Полковник пополотнів, захитався, потягнувся, наче навпомацки, щоби спертися на щось на столі; марно, вже чужі руки тримали його, чужі руки підщіпали йому шаблю, чужі руки силоміць тягли із зали.

— Але ж! Ваше Сиятельство! — зойкав він. — Я тільки! Тільки Вашему Сиятельству!

— Геть!

Відбившись від серця, кров повернулася йому до голови. Розпалений, вишнево-сливовий на спітнілій морді, полковник узяв себе в руки, вирвався із тузіні рамен, помчав навколо столу, — хтось йому ногу підставив, офіцер упав на підлогу, залишаючи відбиток слини на дзеркальній поверхні, орденами до неї подзвякуючи, скрегочучи, — він, утім, і далі не зупинився: помчав клусом до генерал-губернатора навкарачки.

Зловивши графа попід коліна, він приліпив сиву голову до них.

— Я вірний пес! Що тільки Ваше Сиятельство скаже! Благаю!

Граф Шульц-Зимовий із відразою копнув старого.

— Усе, геть!

Полковника виволокли, як пса.

Князь Блуцький-Осєй дивився на все це крізь невелике пенсне із холодною увагою, наче на показ нового способу полірування паркетів.

— Що відбувається? — спиталося капітана Фретта упівголоса.

— А як ви думаєте, чому мене тут Його Княжа Високість тримає при собі?

Навіть не обмінялося поглядами, вистачило тону голосу, тьмідина злилася із тьмідиною.

— Бо ви людина чести й людина служби, — пробурмотілося без іронії.

Капітан відгорнув комір мундира.

— Ви чули про наші пригоди в Гонконґу? Мене висмикнули з полку й приписали до дипломатичної місії князя. Тут зупинився самурайський меч.

Крізь одні з дверей праворуч влетів пан Ур’яш, не встиглося розпитати капітана. Францішек Марковіч, навіть не привітавшись, задиханий, із нечесаним світлим волоссям, кинув портфель на мапи, після чого заходився викладати з нього на стіл документи, немов карти в пасьянсі.

— Тут маєте свідоцтво про благонадежность, тут паспорт, чинний три місяці, тут документи на батька, тут пароль проти ордерів на арешт і кримінальних справ, тут ваші повноваження щодо військової влади в Іркутському генерал-губернаторстві, а це акредитив для Першого Байкальського Банку. Підготуєте рахунок на всі речі, за які платитимете з урядової каси.

— Підготую.

— Добре. Підпишіть ось тут. І тут. Добре. Ви розмовляли з графом?

— Ні.

— Ходімо.

Граф стояв біля вікна; читаючи щойно врученого йому листа, він вдихав дим із встановленої неподалік кадильниці. Пан Ур’яш зашепотів йому на вухо, граф нахилив голову, веселкове світло снігопаду зблиснуло на його лисині: так вони довго перешіптувалися, нарешті Шульц-Зимовий поглянув понад плечем Францішека Марковіча. Вклонилося.

— Може бути й так, — буркнув генерал-губернатор, — може й так. Що скажете?

— А про що, Ваше Сиятельство, ви питаєте? — вистрелилося, не відводячи погляду.

— Вот бесстыжий поляк, — посміхнувся граф.

— Его Сиятельство хотів би знати, як швидко ви зможете виконати своє завдання, — мовив пан Ур’яш.

— Умова була, що до кінця січня і…

— Я знаю, — відрізав граф. — Я питаю тепер про вашу щиру оцінку. Як швидко. Вам вистачить нахабства? Ну!

В облямуванні сніговиці його нерухомий потьміт і тьмідина в зморшках шкіри були значно виразніші. Подумалося, що коли тепер зробити йому фото, то на ньому не залишилося б жодних відтінків сірого, ні внутрішніх форм, лише чорнильна діра у білому вікні. Яка істина про графа Шульца-Зимового? Ну, отака.

— Я не можу сказати, — відповілося. — Не раніше ніж через три тижні. Я казав Вашій Світлості, мені щойно доведеться шукати слідопита, який безпечно зійшов би на Шляхи Мамутів і…

— Три тижні, — зітхнув губернатор; мить, і він втратив інтерес. — А вам ще доведеться повернутися… Mais bon. — Він повернувся до читання листа.

Францішек Марковіч був незадоволений перебігом розмови. Стиснувши губи, він пакував свої папери до течки, смикаючи її гнівно за зав’язки.

Ухопилося його за руку.

— Умова була, що до кінця січня!

— Не бійтеся, господин Ґерославський, Его Сиятельство дотримає слова. Шкода тільки… Ех. Вам потрібні слідопити, так? Ну то, будь ласка. — Не оглядаючись, він вирушив до дверей, мало не зіштовхнувшись на порозі з двома офіцерами ще зі снігом на бровах і вусах.

Зібралося поспіхом документи, втиснулося їх під сурдут. Капітан Фретт навскоси через стіл підняв келих у тості. — Наступного разу вип’ємо з вашим батьком! — Кивнулося йому ввічливо.

Пан Ур’яш збіг на чотири поверхи униз і звернув убік від сіней перед внутрішнім двориком. Багато дверей і широких воріт відчинялися тут і зачинялися,