Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Я ж казав вам, що перевіряв все у наших паперах.

— … проте не виїхав із Іркутська. Я зустрів учора в клубі пана Макарчука, який є молодшим партнером у правничій канцелярії, і зайшла мова про заповіти…

— Не починайте знову, у вас попереду ще довге життя.

Він закурив, дмухнув, махнув рукою в диму.

— Що мене чекає — це інша болячка. У кожному разі Макарчук каже, що виконує заповіт одного живого небіжчика, і що знову охранка буде їм клієнтів відлякувати. Якого це «живого небіжчика» питаюся, на що Макарчук згадує щось про геолога, якого розшукує поліція, і тут я одразу згадав про вашого батька, й нумо Макарчука розпитувати.

— Ну, кажіть уже!

Mijnheer Іртейм посміхнувся під рудим заростом.

— Гільо Кальоусек виявляється, залишив тут сім’ю. Сестру й племінницю, здається. Макарчук як виконавець заповіту Кальоусека пильнує за пенсією, яку їм виплачує асекураційне товариство. Річ у тім, що товариство отримує анонімні листи, а останнім часом також напівофіційні доноси із Третього Відділення, що Кальоусек удав свою смерть в експедиції на північ, аби утекти від слідства у справі — тільки послухайте-но — «польських геологів, розшукуваних гончими листами за антидержавні злочини».

Схопилося на рівні.

— Він назвав прізвища?

Mijnheer Іртейм для більшого ефекту спершу випустив носом дим.

— Александер Івановіч Черський.

Розсміялося.

— Я мав рацію! Ключ до Шляхів Мамутів лежить у таємній гідрографії Байкалу! Таємницю того, що, власне, випливає десь тут на поверхню з тунґетитових вод, і з вторинного атмосферного обігу, можливо, вже хімічно видозміненого, можливо, вже біологічно пов’язаного, розкрили вони — Богданович, Черський, мій батько, певно й Кроулі, й Кальоусек, — припис, метод шаманів, чи, може, лише картографію — географічні координати Чорної Оази! Як ви думаєте, щось подібне справді існує? — Ухопилося його за руку. — Ви мусите мене познайомити з нею, з тією його сестрою. Вона певно має змогу зв’язатися із Кальоусеком! Кальоусек приведе мене до Черського, і я незабаром матиму мапи Кароля Богдановича, а також мапи від губернатора…

— Повільніше, повільніше! — засміявся голландець. — Я нікуди не тікаю.

— Але мене час підтискає. Пане Генрику, упродовж тижня або двох я мушу вже рушати з Іркутська, Шульц дає мені обладнання, гроші, людей, — а тепер нарешті з’являється реальний шанс, щось конкретне, за що можна ухопитися і…

— То ви виїжджаєте.

Відпустилося його.

— Так.

Іртейм похитав головою, а лівою рукою взявся машинально похитувати, туди й сюди, зупинний стрижень лабораторного годинника.

— Я намагаюся допомогти вам, пане Бенедикте, — сказав він, відвівши погляд, — але ж…

— Ви думаєте про те, що я скажу йому про вас.

— Ні. Тобто… не це найважливіше. — Якусь мить він смоктав мундштук люльки. Потьміт щільнішав. — Як отой князь домовився про мир із японцями, так ви маєте домовитися про мир із лютими, чи не так? Територіальний уклад: чи Крига відступить, чи ні. Але перш ніж ви виїдете… Розумієте, бо якщо й справді Відлига, то я…

Очевидність.

Поглянулося на засипаний чверть- і напівпродуктами крижаних технологій стіл інженера Іртеймa, на розібрані механізми, на стіни та шафи, вкриті начерками й поперечними розрізами різного устаткування, таблицями фізико-хімічних властивостей, фотографіями гнізд лютих і бурульників, зображеннями студіней крижліза з-під мікроскопа. Витяглося з-під електричної батареї поплямований чимось папір, послинилося олівець. А інженер придивлявся через плече до нарисованої схеми.

— Динамо-машина, — сказав він.

— Але тут ми вставляємо тунґетит. Будь ласка, зверніть увагу, як я описую намотки.

Він закліпав.

— Ро-розумію.

Простяглося йому листок.

— Нікому цього не показуйте. Виготовте такий ґенератор тільки для особистого вжитку. Прошу помпуватися морозом від цього динамо вранці й увечері. Ви самі зрозумієте межі, ви втратите чутливість від холоду.

— Це діє у Літі?

— Так.

Він поклав листок до кишені.

— Не турбуйтеся, я цього не оприлюдню, я ж знаю, що ви від самого початку думали про ці винаходи…

— Узагалі-то… — Але втрималося від заперечення — і сама ця відмова від спростування фальшоістини відчулася майже як вилив печії, рецидив важкого похмілля. Хутко набралося повні груди повітря. — Пане Генрику, я маю до вас таке прохання, — у вас сьогодні нічна зміна, я б хотів з вами замінитися, скажімо: за рахунок наступної ночі. Чи ви б погодилися?

Він розвів руками.

— З великим задоволенням! У такому разі я спробую ще сьогодні увечері поговорити з Макарчуком.

Зненацька з групою дахолазів з’явилися Філімон Романовіч Зєйцов. Уже впродовж тривалого часу бачилося його абсолютно тверезим. (Задумувалося, чи мати це за добрий чи лихий знак). Він втішився, коли взнав, що підмінилося голландця.

У шкіряній сумці разом зі скибками хліба зі смальцем, перекладеними цибулею, він приносив собі тепер на ніч не пляшку «Пані Поклєвської», а товсті томища книжок. Зєйцов сором’язливо показав їх, ледве останній асистент доктора Вольфке покинув восьмий поверх: антологія нової метафізичної поезії, якісь релігійні твори, а на додачу — «Про похвальний труд» християнських марксистів-антиструвівців. Страшно навіть подумати, який новий Зєйцов виросте після смерти Ачухова на усіх цих духовних добривах.

— Тільки не здумайте тут знову взятися за аґітацію, — остереглося його. — Сáме найгірший для цього момент.

— Слышал я, слышал: замикають, відпускають, замикають. Ех, Зима.

Вітер вив і стогнав за вікнами Вежі, як сто тріснутих труб єрихонських, чулося під ногами вібрацію, що прошивала усю крижлізну конструкцію, зачаток резонансу. Тесла б певно одразу підрахував частóти, подумалося, підрахував і кишеньковим апаратом розтрощив би і Вежу, і Дірявий Палац, і усе повітряне рейкове полотно Зимного Ніколаєвська. Притулилося чоло до шиби, заслоняючи долонями очі від яскравого нафтовоелектричного світла, — але навіть світло інших Веж важко побачити в цій арктичній хуртовині, в цих зимових сутінках. Відкрилося годинник. Двічі слід було пройтися до Майстерень при Палаці, може, й тричі, якщо Вольфке вранці спізниться через замети. Луп-длуп-луп, грюкали над головою дахолази-кригобої.

Чекалося, поки вони зійдуть, і вийнялося торбу зі зразками металів, обстріляних Променем Смерти.

— Послухайте, Зєйцов, ці книжки, мабуть, дуже нудні, вам не випадало тут іноді заснути?

— Ні, ні, це абсолютно…

— А ну ж? На чотири години, скажімо, до півночі? Я мав би встигнути.

Зєйцов почухав збиту в ковтуни бороду.

— Але я не брехатиму, коли мене спитають.