Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Це було жорстоко, — бо як ще він міг би зірватися із гачка вдячности, вдячности бодай за цю роботу, не кажучи вже про пробачений замах на життя у Транссибірському експресі? Висíв, наскрізь пронизаний, як черв’як на голці.
Зєйцов опустив погляд, але й це не допомогло, він не вивільнився: притис до впалих грудей відкриту книжку, покивав головою.
— Але ви нічого не вкрадете? Що ви заміряєтеся зробити?
— Я сфотографую променями Рентґена трохи залізяччя. — Потрусилося мішком. — Машина стоїть в іншому кутку, ви навіть не почуєте.
Не подумалося тільки про плівки для опромінення: що робити з ними, тобто з їхньою відсутністю, як замаскувати недостачу. Щоправда, в цьому безладі після швидкого переміщення із Майстерні має право загубитися навіть кільканадцять штук. Але може ще більше ускладнити докторові Вольфке інвентаризацію, перенісши сюди всі плівки зі студниць… Ідучи на калібрування машин, встановлених там для крижаних експериментів, узялося в’язку ключів до усіх промислових приміщень Круппа.
Була вже середина ночі, сніговиця сипала із темряви в темряву, вихор тяв кожен необачно привідкритий шматочок шкіри, йшлося майже навпомацки, ступаючи дошками, укладеними у мерзлоту, у напрямку до Дірявого Палацу й Другої Студниці Круппа; заспаний пан Щекєльніков мляво крокував слідом. Мороскляні окуляри були потрібні вже й для захисту очей від бритви-вітру. Сніжинки й цілі заморожені згустки пролітали, як плямки на підсвіченому китайському папері, — щойно глянувши понад окулярами, зауважилося, що це світлі відблиски в чорнилі ночі: не сам сніг, а його освітлення. Невже Черное Сияние знову стоїть над Іркутськом?
Студниці працювали у три зміни, цілодобово, тож і тепер тисячі людей у Зимному Ніколаєвську работали, але так само успішно можна було крокувати засніженими полями Антарктиди: жодної живої душі в полі зору, значит — в усьому світі, доступному чуттям, себто на відстані простягнутої руки навколо. А навіть якби хтось на стежці й нагодився — то хіба людиноподібне опудало, в шкури й хутра від ніг до голови огорнене, снігом обліплене, нездатне слова чутного з себе видушити: ні, немає тут людей.
Лютий у цеху біля студниці мерз у формі половини язика, розгорненого до землі, що навчилися розпізнавати як цілком певне (бо статистично підтверджене) провіщення опускання ґляція під поверхню ґрунту. А тимчасом він висів на сотні чорних струн, приморожених до даху й стіни, крізь яку теж іще промерзав частиною свого подібного до медузи тіла. Запалилося рефлектори біля входу, електричні снопи розлили плями рідкої ртуті на хребті й ногах-сталаґмітах морозяника. З-за нього, з отвору лунав звичний гуркіт працюючої студниці й пристудничних машин. Хухалося у рукавиці в його ритмі, вибираючи із в’язки ключ для цеху. Це потребувало бодай хвилини, й урешті виявилося непотрібним, адже двері ніхто не замикав.
Хтось знову забув, подумалося, біжучи клусом до печі (є приказ напалити її завжди увечері перед виходом). Тієї ж миті пан Щекєльніков вихопив із рукава ножа і стрілою влетів у куток за піччю.
Залунало кувікання різаного поросяти, підскочилося, аби запалити тут лампу, запалилося… Пан Щекєльніков передпліччям притис до стіни посинілого мужика у подертій сорочині, а іншою рукою готувався прохромити його своїм баґнетом довжиною у чверть аршина — мужику очі вже на лоба вилізли, а тепер вже й зіниці намагалися вискочити з очних яблук, повернутих водночас у бік ножа й квадратної фізіономії пана Щекєльнікова під папахою та каптуром; так постав величний зиз, гідний пензля Ель Ґреко.
— Відпустіть його, я знаю цього чоловіка, це, кгр, один із наших зимовиків.
— А коли він вас по знайомству уб’є, то менша буде болячка? Чого він тут таївся!
— Відпустіть його!
Справді, це був рабочий денної зміни, бачилося його в бригаді отого сивобородого старого, котрий хотів заживо поховати у могилі на Єрусалимському пагорбі. Мужик також упізнав, щойно розгорнулося шарф. Одразу ж почав нерозбірливо визойкувати щось про великі нещастя, тяжку долю і кару небесну, що годі було його зрозуміти, — так, наче підгледів звичаї польського селянства й театрально їх тут наслідував: але видно селяни скрізь однакові. Аж Чинґіз мусив йому лезо до носа приставити, щоби мартинівець із духом таки зібрався й пару слів розсудливих мовив.
А думка в нього була така: щоби Син Мороза чимдуж із Ніколаєвська й Іркутська тікав, бо Особи Чиновні за ним ходять і про нього розпитують; і він також саме так має намір учинити, як тільки настане світанок, тобто прослизнути до лінії Транссибу й утекти першим же потягом кудись углиб Сибіру під іншим ім’ям. Але що ж його так налякало? (Окрім пана Щекєльнікова зараз). Напали на них жандарми наприкінці вечірньої зміни великою зграєю і ну ж бо розпитувати про справи мартинівські, про Батька Мороза, про Сина Мороза, про якісь зрадницькі політичні змови, — про які мужик найменшого поняття не мав, — а коли старий тоже відмовив будь-що розповісти, то побили його жорстоко, й коли натомість при вигляді цього інших зимовиків охопив гнів, то кинулися вони утрьох із кулаками на жандармів; ці ж так їх кийками відлупцювали, що один на місці сконав, а двох у больницу везти довелося. Нечувані це речі! — нервував мужик. Навіть коли тиждень тому всіх тут, зненацька, у тюрьму пакували, то ж не убивали на місці! Ой, гнів смертельний панує у серцях панів на мартинівців, і на Сина Мороза либонь також, — нехай тікає, тікає, тікає!
— Пан комісар Шембух шепнув слівце полковникові Ґайстові, — пробурмотілося саркастично в бороду.
Щекєльніков, однак, мав стурбований вигляд. Вигнавши зимівника копняками за двері, він довго задумливо чистив ножа об рукав.
— Ви собі ворогів вельможних наплодили, пане Ґе.
— Що ж, такий був намір. Зате маю ще могутнішого союзника. Завтра шепну слово, кому слід.
Чинґіз і далі хитав головою.
— Але вони знали, що ви про це довідаєтеся.
— Отож-бо: вони хотіли мене застрахати.
— То чому не прийшли на Цветистую?
— Бо я б по судах їх затягав, кгр, а тут вони можуть шарпати цих бідолах скільки заманеться.
Чинґіз сховав ніж.
— Шиють вам вирок, пане Ґе.
— Балаканина. Ви завжди найгірше…
— Послухаєте Щекєльнікова, онуків будете бавити.
Зєйцов мусив би, утім, мати десь у Вежі захований запас спиртних напоїв, бо після повернення з других відвідин Майстерні засталося його в кутку біля грубки п’яним, хоч візьми й викрути, із