Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Його слова пережовувалося у рівному ритмі, але іноді докторова думка застрягала, нерозгризена, в зубах, і тоді процес жування затримувався.
— Власне тому: позаяк науковий поступ є двигуном Історії. — Видлубалося нігтем застрягле в зубах. — Чи можна передбачити ще не винайдені винаходи? Чи можна включити до історичних теорій можливості науки, поки що науці не знайомі? Це логічна суперечність, пане докторе: передбачення такого поступу рівнозначне самому поступові, — завдяки докладному описові відкриття електрики, людина здійснює це відкриття. Отож, не може існувати жодного опису Історії, який виходив би за межі сьогодення, жодної певної теорії Історії, згідно з якою ми могли б її запроектувати; й жодна така розумова діяльність не визначить, яка Історія для нас добра, а яка лиха.
Симетричний доктор примружив ліве око, ламаючи симетрію.
— Якщо знання про те, що добре, що морально допустиме, породжене не розумом, — то чим? — Він зітхнув, потягнувся, розпакував другий бутерброд. — М-м, чудова ця шинка, ах, і подихати свіжим повітрям можна, о, це здорóво й натурально, рух і харчування, мгм, тож уявіть собі, що виходить сюди до нас з-за дерев Син Божий, але, тільки подумайте, Син Божий зі священних книг, тобто хто? — Погляньте: якийсь неосвічений дикун, погано одягнений, у сандалях, у шкурах, у рядняних шатах, нехай навіть балакає різними мовами, але що він знає, чи відомі йому машини, потяги, сили електрики й хімії, чи знає він усе те, що знаємо ми, й навіть більше: яким чином матерія збудована з атомів, де Земля і Сонце висять у Всесвіті серед зірок, як переносяться хвороби; чи знає він про мікроскопічний світ збудників хвороб, чи вміє літати аеропланами, їздити на авто; чи знає він усе, що можна знати? Ба, але ж у тому й полягає людська природа Ісуса, в обмеженні — обмеженні, противазі абсолюту: неповноті, слабкості, незнанні. Передусім незнанні — це перша відмінність між Богом і людиною: замкнутість скінченого розуму в «тут і тепер».
… Дуже легко погодитися на тілесну людську природу Христа! Що Він кровоточив, страждав, був занадто слабкий, щоб підняти хрест, що їв, пив, пітнів. Та коли спробувати поміркувати… Вагання у саду, миті сумнівів, навіть напади бурхливих емоцій — усе так. Але чи Господь Ісус коли-небудь п о м и л я в с я? Бодай у найменшій, найприземленішій речі. Бо як же це — Христос неук? А спіткав би він будь-якого освіченого європейця початку двадцятого століття, то виглядав би дурнем, а точніше — забобонним дикуном.
… Але, позаяк він творив чудеса… позаяк покликався на ірраціональні істини… Бачите, пане Бенедикте? Придивіться до нього! Подумайте! Кого він вам нагадує? Бачите — що, кого ви захищаєте? — Бога безуму Росії, імператора божевілля, паразита стихій — бачите, хто владарює над Історією?
— Распутін.
— Так!
У відповідь на це ліворуч від симетричного доктора раптом стався вибух: пан Блютфельд плювався недогризками яблука.
— Мудрість! — крекнув він, пирхнув і сплюнув.
Поглянулося з подивом. Доктор Конєшин аж підвівся від несподіванки. Тепер він обтрушував костюм, дивлячись на Блютфельда з-під рудих брів.
Herr Блютфельд витер обличчя хусткою, а потім гучно й енерґійно в неї висякався.
— Мудрість! — пирхнув він знову і підвів погляд на лікаря. — Про що ви торочите? Мудрість — це не знання! Як же його звали, того грецького блазня, — Сократ, — що за чума, дві тисячі років, і знову те саме, а тепер ще машини, машини, МАШИНИ! — Він захлинувся знову і довшу мить ловив дихання, хапаючи себе за груди й свистячи крізь ніс. — Мудрість! Як побачили мікроба, то вже знають, що добре, а що лихе?! Хто вас учив? Французи, певно! Англійці! Вони не розрізняють: мудрість — розсудливість — знання. Усе лише літери й цифри! Тьху! Й будуть гидливо кривитися: що найважливіші в історії науки, науки, котрі відкривають шлях до спасіння, можуть вийти із уст неосвіченого простака! Той, бач, не знає блага, бо не має розуму, розуму, РОЗУМУ! Тьху!
Він плювався, увесь червоний. Пригадався Мічка Фідельберґ у Гершфельда. Подібність була просто вражаюча. Блютфельд — Фідельберґ, Фідельберґ — Блютфельд. І в тому, як він говорив, і як розпалявся, промовляючи.
— Про що ви бесідуєте! Про оту Історію, про машину подій, про наміри Божі, але як — завжди шукаючи ладу й певности, що більше, тим краще, у пана графа-неграфа викликає відразу навіть найменше «можливо», пан доктор хотів би світу, укладеного людиною відповідно до того, що має бути — Зима добра, бо не допускає нічого, крім правди й брехні, Літо лихе, бо в ньому все непевне, — чи не так, чи не від вас я чув про це? — Тож я, уффф, достобіса, я скажу протилежну річ! Я скажу неочевидність!
… Літо благе, Зима лихá! Блага непевність, лиха певність правди й брехні! Благий хаос, лихий порядок! Благий брак Історії, розтрощена Історія, міріади перемішаних минулих і майбутніх — це добре! Лиха єдина Історія, Історія лихá! Лихá, лиха, лиха!
… Лихий закон на нещастя мільйонів писаний, лихе владарювання святе, конечне, на стражданні народів засноване, лихий математичний лад кайданів і тюрем. О, якби лиш могли існувати невинні порядки й уряди сумніву! Але в тому то й трагедія, що кожна Історія, збудована на Істині, — чи ви це бачите, та ж мусите бачити! — Кожна Історія, замкнута в Кризі, сковує нею насамперед людину: Істина не залежить від мене, Істина знаходиться понаді мною. Зайвий тоді Бог і зайва людина. Розум, лад й Історія породжують найстрашніші тиранії, з якими не зрівнятися божевіллю Распутіна, злочинам того чи іншого безумця, бодай й імператора, царя-Бога, й не зрівнятися гнітові зла безглуздого, неорганізованого.
… Вільна людина — це
