Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

у музику й яскраве сліпуче світло, у гомін розмов, прямо навпроти танцювальних пар. Усупереч першому враженню й попереднім уявленням, їх було зовсім небагато: просто серед пасажирів першого класу Транссибу переважну більшість становили чоловіки, ділові люди й особи різних сибірських професій, серед яких здатних підхопити жінок у танок знайшлося тут ледве чи більше півтузіні. Хутко роззирнулося: панни Єлени нема, нема і її міцнорукої тітки. Та чи ж не чулося, як вони виходили зі свого купе? Сперлося на ціпок й одвірок, коли сильніше хитнуло вагоном. Опріч усіх настінних ламп, холодними вогнями кришталю і срібла світилася також розлога жирандоль, саме вона була найяскравішою, підвішена спеціально з цієї оказії під опуклим дахом вечірнього вагона. Вона гойдалася у ритмі руху, а здавалося, що в ритмі музики. Грав monsieur Жюль Верус, якого пильнувала, всівшись поруч із ним, Ґертруда Блютфельд, котра годувала його ласощами з поставленої на піаніно круглої вази; на скрипці пригравав один із проводников люкса. Довготелесий фламандець із ротом, набитим солодощами, щомиті зиркав через плече на красиву вдову, яку обертали на паркеті щоразу інші партнери; він один, та ще й піаніст, із нею тут не потанцює. З іншого боку, між скрипалем і каміном, сиділи князь і княгиня Блуцькі, князь дрімав, княгиня скулилася, згорнулася у кріслі, маленька жінка, запечена в ньому, наче м’ясо у формі, — поворушить рукою, головою — і лусне шкіра, кості проб’ють скорину. Тож вона не рухається, сидить нерухомо, наче теж спить; проте не спить: мерехтливе світло жирандолі відбивається у широко розплющених, вологих очиськах старухи. Вона бачить усе. Вклонилося їй одразу від порога. Вона ніяк не відреаґувала. Тільки радник Дусін, який стояв за кріслом князя, поклав їй руку на плече: то був знак.

Ширина вагона, звичайно ж, не дозволяла влаштувати тут бодай щось подібне на справжній танцювальний вечір, не кажучи вже про бал. Пари пересувалися, раз у раз зіштовхуючись, двома нереґулярними шерегами від входу до каміна; далі й у ґалереї стояли ті, хто не танцював, а відпочивав або просто дивився на танцювальників. Кілька мужчин були у фраках; в очі впадав Дітмар Кляусович в ефектному мундирі офіцера імператорського військово-морського флоту, з сивіючою борідкою, підстриженою гострим клинцем, і шляхетним рубцем під носом. Натомість жінки, природно, потрактували транссибірські танці як нагоду продемонструвати все найкраще, що мали в скринях і подорожніх скарбничках; від самих лише брильянтів, що виблискували відбитим сяйвом жирандолі, сліпило очі. Вирізнялася француженка, яка танцювала з чоловіком: у сукні від Пуаре, про котрого пліткувала княгиня, вузькій, леткій, зі шлейфом, із шовкового атласу або парчі, без корсета, з відкритою довгим вирізом спиною, із розрізом також на нозі, із дивно опущеною талією: така сукня здавалася тут непристойно… неконкретною. І ще ота екстраваґантна зачіска Антуана, яку фрау Блютфельд обмовляла від самого початку… Мабуть, вони й справді їхали з дітьми просто з Парижа.

Саме танцювали повільну польку, либонь Schottische. Не чекаючи перерви, вдалося прокульгати попід стіною між парами. Капітан Прівєженський стояв у кутку біля відчинених дверей у ґалерею, розмовляючи з одним із марнотратних братів, капітаном Насбольдтом і високим прокурором. Затрималося на протилежному боці від нього й піаніно, від каміна й княгині, яка сиділа біля каміна. З’явився стюард із напоями. Шампанское! З келихом при губах визирнулося у вікно. На темному обрії перед експресом росла довга смуга жовто-червоного жару, яскравіша, ніж зимний півмісяць. Потяг мчав просто на той мур. Ковтнулося шампанського, залоскотало в носі, чхнулося. Позаду оплески, свист і сміх, Верус закінчив музикувати, тепер його просять заграти щось під назвою Cake Walk.

— Уф, я мушу відпочити. Та ви, однак, тримаєтеся на ногах, а в мене були докори сумління. — Порфірій Поченґлo хапнув із таці два келихи, вихилив обидва, хухнув у складені долоні. — Щоб ми отак вас покинули? Ви ж бо не будете мені морочити голову, що випали самі собою, у такі чудеса я не вірю. Мусите мені розповісти, що це за афера. Уфф. Стрілянина в Єкатеринбурзі, а тепер з’ясовується, що хтось копирсався у моїх речах! Чому? Бо я з вами розмовляв!

— І знову розмовляєте.

Він розсміявся.

— А й справді, я сам напрошуюся на лихо.

— Йона, чи не так?

— А-а, чув, чув. Ви знайомі з тим американцем, чи не так? З доктором Теслою. Князь дав йому своїх слуг для охорони вагона з машинами.

— Ви хочете закінчити, як Фессар?

— Що?

— Він питав…

— Про те саме, авжеж.

— Ви навіть собі не уявляєте, як важко приховувати таємницю, якої не існує.

— О, я вірю вам на слово, що ви не знаєте жодної таємної технології виготовлення крижліза.

Верус заходився грати якусь жваву мелодію, пасажири почали плескати в такт.

Поченґлo підійшов ближче й підвищив голос.

— Але щодо вашого батька ви ж не будете заперечувати! Тут уже нічого приховувати.

— Княгині ви казали, що нічого про нього не чули.

— Ну-у, про Філіпа Ґерославського не пишуть у «Сибирском Вестнике» й «Иркутских Новостях». Я теж не одразу втямив; і збрешу, якщо скажу, що пам’ятав прізвище. Натомість мартинівські леґенди… Річ у тім, що всі оті дикі зимовики — це вкрай підозріла компанія. — Він вийняв із візитівниці картку й крутив її тепер задумливо між пальцями, спираючись плечем на мережану фрамугу вікна; бачилося його відображення на шибі, плинне, прозоре, чорно-біле, і пан Порфірій увесь час здавався у ньому, наче обмальований вугіллям і вапном, тьмітлом і світінню. — Щоправда, важко перейти в Зимному Ніколаєвську через дорогу й не зустріти зимовика, мій шваґер, щоб довго не шукати, бігає із собаками по снігу в найлютіший мороз. Проте le Père du Gel… Це вже відгонить Мартином до небес.

Жахнулося.

Пан Поченґлo кисло скривився.

— Та ж ми наймаємо їх на роботу в студницях для обробки студіней крижліза. Найтвердіші зимовики або з самого початку мартинівці, або рано чи пізно до Мартина пристають. Ви маєте про це хибне уявлення. У Європі, навіть у європейській Зимі, то все, — він незґрабно змахнув, — слова, слова, слова. Салонна містика й теософські товариства пані княгині. Але в Країні Лютих — у Країні Лютих селяни беруть своїх дружин, дітей, собак, усю живність і, наковтавшись льоду з самогоном, роздягнувшись догола, лише з іконою святою на грудях, пхаються отак у бурульники, в пельку морозяників. Це відбувається хвилями, ніби спокій, і раптом чуєш: чверть приселка пішло на самозамороження. Що трапилося? — Він знизав плечима. — Це не божевілля. У цьому є спокій і ота тиха, тупа селянська рішучість, а радше релігія.

— Як у