Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Панна Єлена тремтить. Вона щільніше загортається у темно-бордову cache-nez.

— Я цього боялася.

— Цього?

— Цього.

— Ах, цього!

— Цього, цього.

— Цього, ну так, цього, цього, цього… — сягнувши краю, міжлюдська мова пожирає сама себе, втрачає будь-який сенс і значення: залишається обернути все на жарт.

Усміхається. Єлена бачить криву й паскудну усмішку й показує язика.

— Ви, однак, напрошуєтеся на нещастя.

Затягується тютюном.

— Я знаю, не слід мені було лезть у тайгу за Фессаром.

— Крістіна казала мені, що до них приходив Дусін і намагався заборонити докторові Теслі спілкуватися з вами.

— Пан Поченґлo зауважив, що хтось нишпорив у його речах.

— Пан Поченґлo — занадто спостережливий буржуй.

— Отой прокурор із Камчатки, мабуть, вважає його областником.

— А це що таке? Якесь царське управління? Нова секта?

— А моєму батькові загрожує ще один вирок, дуже ймовірно, що він провадив сибірських селян на смерть у Кризі.

— Не вірте, вони завжди оповідають найгірші речі.

— Фессарові хтось розтрощив голову.

— Ви не думаєте, що власне турок був аґентом заморозників.

— Ні, це неможливо.

— Попри все — той Зєйцов…

Обіймається панну за талію, притягується, цілується. Панна смакує солодке вино.

Спершись знову на балюстраду, Єлена загортається у cache-nez, наче в хустку, пов’язуючи ним голову, а потім схрещує руки на грудях.

— На вашому місці я б не спускала з нього очей.

— Зєйцов лежав п’яний як чіп у себе, я перевіряв, він не ходив до лісу.

— Люди князя?

— Дусін?

— Аґент? Ні! Але якщо княгиня веліла йому викинути П’єлку…

— У цьому я також не впевнений.

— Дедалі менше часу. Або пан Фоґель мав рацію, або аґентові залишився тільки один день, щоб знищити машини, убити Теслу, а може, й вас.

— Сидіти в купе, так?

— Запрошую до мене, якби вам стало нудно.

Панна стягує праву рукавичку й кладе собі на язика й до уст два пальці. Відтак стискає зуби. Відірвавши руку від червоних уст, подає її люб’язним жестом, з міною ні серйозною, ні веселою, з блискучими очима.

Схиляється у формальному напівпоклоні й облизується пальці від теплої крови до останньої краплі, до крапель, які цвітуть на ще відкритих скаліченнях. Панну прошиває довге здригання.

Знімається сурдут, закидається його їй на плечі. Порив повітря підносить над балюстрадою порожні рукави.

— Мудріше мені, мабуть, усе ж триматися ресторану, салону, — говориться. — Чи важко відчинити двері відмичкою, заскочити в отделение і, перш ніж чоловік устигне повернути голову, — хрясь; ніхто нічого не бачив, ніхто не чув.

— Слід заставити двері кріслом, спинку втиснути під клямку.

— Я, однак, думаю про Іркутськ. Тут, у потязі, — це півлиха. Але в місті? Якби ж то там тільки один аґент! Якби ж то тільки заморозники! Ви чуєте, що про мене говорять. Навіть доктор Конєшин мало не почав дурниці правити. Захочуть убити, то уб’ють.

— Я так не думаю.

Розсміялося.

— Ви так не думаєте? Не думаєте? — Кинулося недопалок на вітер. — Оце ви мене заспокоїли! А може, все ж маєте якийсь арґумент?

Панна Муклянович згинає пальці й протягує нігтями над ліфом сукні. На грудях залишається четверний червоний слід, свіжий рубець від торкання чимось диким, нелюдським.

Ще дивиться на ці чотири риски на білій шкірі, коли поруч, трохи нижче поли англійського сурдута, над краплею крови на серці панни лягає срібна зірочка, крихітний кристалик снігу. Він одразу ж тане, зникає.

Поглядається на небо над протидимовим екраном. Але це не дим, це хмари затуляють зірки, а іноді навіть золоту половину місячного диска, яка то згасає, то спалахує знову. Саме тоді, в моменти прояснення, мати-упириця розвиднює безлюдні простори, лісові рівнини нескінченної Азії, на північ від лінії Транссибу й на південь, до полум’яного пасма й корони попелу над ним. Хмара, Місяць, хмара, Місяць, — а експрес мчить уперед, у вирізаний зизуватими лампами «Чорного Соболя» тунель ясности, — Місяць, хмара, Місяць, — просто в Зиму. Бо раптом, як після підняття завіси в опері, бачиться у наступному розвидненні: білість, білість, білість, поля білости, тобто снігу, але снігу вже затверділого, задубілого на деревах і просіках, болотах і річках, на залізничному насипі й дерев’яних повітках і напіврозвалених навісах, які миттю зникають із очей, снігу обледенілого. Коли ж це трапилося? Межі немає, а коли якась і є, то вона давно залишилася позаду потяга. Тепер уже тільки білість і сніг, і крига навколо.

— Es ist so.

Синя імла дихання відлітає від обличчя разом із відлітаючими під посвист холодного повітря словами, хутко також тікають з-перед очей підхоплені вітром дедалі численніші сніжинки. Встромляється руки в кишені штанів.

— Ха! Снилася мені Зима.

Панна Єлена загортається у шаль, залишаючи в ній лише вузьку щілину для очей; затягує зсередини сурдут на синій сукні, обіймаючи себе під ним руками.

Притиснувши позбирану у складки матерію до спіральних стрижнів балюстради, вона визирає з платформи на південні крижані поля. Длук-длук-длук-ДЛУК, ще кілька хвилин, і вся природа Сибіру вже замкнута під льодовою скульптурою — уже немає жодної зелені, навіть жодного силуету дерева, та й сам вид тайги довгими фраґментами залишається прихованим під товстим кожухом мерзлоти. Тож не дивно, що пожежі не переходять з Літа в Зиму: вогонь не вгризеться у замерзлі нетрі. Можна припускати, яке життя зупинилося там, у холоді, проте видно лише менш або більш фантастичні формації білости: хвилі, гриви, ідолів, стіни, вежі й гірські шпилі, грані й фонтани, зáмки й вулики, лютих і лютих.

На отих ближчих, які раптом вистрибують біля колії, коли експрес минає їх у шумі колючого вітру, висвітлюються, мов на простирадлах кінематографа, óбрази усередині вечірнього вагона, камінної зали, бо там далі тривають танці, грає музика, довгорукий monsieur Верус оскаженіло б’є по клавішах, бородатий проводник поводить смичком, кружляють пари, вифранчені джентльмени в довгих сурдутах, скроєних за незмінним фасоном крижаної Европы, дами в мереживних витворах, у брильянтах, а над ними срібно-кришталева жирандоль — і так усе це висвітлюється в óбразах блиску й тіні, гладко ковзаючи по увігнутостях й опуклостях снігових скульптур, хороводах танцюючих чоловіків і жінок у люксі.

Панна Єлена сухо кашляє, задивившись. Стається позаду неї, споглядається через її плече. Панна кашляє крізь шаль, дихає крізь шаль, говорить крізь шаль.

Снилась зима: просто неба в святковій

Бігла процесії я по сніжкóві.

Люди проходили поруч зі мною,

Старші, жінки та малеча — по двоє.

Коротко сміється, видмухуючи перед панною імлисті хмари того сміху, що