Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Господин Чушин стояв у короткому коридорі перед переходом до салону, попихкуючи біля відчиненого вікна цигарою, зі спітнілим обличчям, із розстебнутим коміром. Поглянув — знову спалахне при одному лише вигляді? Знову обплює соромом? — Поглянув і роззявив рота, губи йому склалися у запопадливу посмішку.
— Вєнєдікте Філіповічу, це ви, ну як, живий! А що за лихо трапилося з паном Фессаром, не чули, що кажуть?
— І що?
— Що цей наш потяг — як корабель у морі, розумієте, а ви врятовані з утроби кита.
— Що?
— Йона, подивіться самі, — сміявся Чушин. — Йона, Йона! — Й тільки після того, як довшу мить на його сміх не відповідалося ні словом, ні міною, втямив і замовк.
Та було б краще, якби він говорив. Будь-що, аби лише далі стікав тим своїм потоком слів, забалаканий, бездумний, — але він замовк, тепер йому, напевно, почали обертатися у голові сякі й такі думки, коли він метушливо намагався описати себе собі мовою другого ґатунку — чи не блазень? Чи не большой дурак? Не товариська мавпа? — Ну й збентежився, почервонів ще сильніше на морде; тепер він стояв і кліпав, а холодний протяг куйовдив йому зачіску; бідний Чушин не міг відвести погляду. Якби розсміялося, це дало б йому оказію для повторної утечі у хвацький регіт і брутальний белькіт — так, щоб він вислизнув із цієї пастки, міг би щось зробити, змінити тему. Але ні — теж тільки стоялося і дивилося. Йона! Чушин заходився намацувати щось тремтячою рукою під сурдутом, — що він там шукав: хустинку, пулярес, годинник? Він уже був трохи під мухою, але це його ніяк не виправдовувало. Ну принаймні не розвернеться тепер на обцасах, і не втечеться назад до отделения! Якщо вже вийшлося! Від інших пасажирів годі було очікувати чогось кращого, а радше — значно гіршого, Алєксєй Чушин — нешкідливий кретин, плете, що йому горілка на язика принесе. Йона! Прикусивши губи, ступилося уперед, стукаючи Чушина ціпком по колінах. Росіянин підстрибнув як ошпарений і…
Відчинилися двері до вечірнього вагона, до камінної зали, випустивши назовні гучну музику й веселі голоси. У товаристві капітана Прівєженського з’явився Зєйцов. Філімон Романовіч енерґійно сунув попереду, проштовхуючись перед військовим у парадній формі; але ще крок — і показався зворотний образ: це капітан, тримаючи колишнього каторжника однією рукою за лікоть, а іншою за комір, пхає, тягне й смикає Зєйцовa крізь двері й перехід між вагонами, в коридор до салону, на останньому кроці обдарувавши Філімона Романовічa важким стусаном у крижі, після чого Зєйцов ухопився за дерев’яну обшивку, як підтятий рівний стовбур, повалений набік. Він упав так на стіну, накривши голову рукою, і тільки жалісний прохальний лемент чувся з-під тієї руки.
Капітан Прівєженський зневажливо відвернувся від нього.
— І ви теж! — сказав він голосно, піднісши долоню у білій рукавичці з пальцем, націленим, мов цівка наґана. — Щоб я вас там теж не бачив, графе Крижаний, тьху, дибай звідси геть!
Усе пішло б по-іншому, перемінилися б доля і життя, якби не Алєксєй Чушин. Котрий стояв, дивився, пика рум’яна, очі вибалушені, цигара в тремтячій лапі.
Посміхнулося — і вже навіть без дзеркала бачилося, якою гримасою зарозумілого глуму й злої насмішки викривилася потовчена, опухла й ушкоджена фізіономія.
Капітан Прівєженський стиснув білий кулак.
— О, то це скажений собака зуби тепер показує, о!
— Вон.
— Думаєте, каліку не зачеплю? Повірте, ви — зразок здоров’я!
Саме в намірах і кулаках пана капітана не сумнівалося: коли той бичок на людину кинеться, то ніяк не встигнеться вийняти, розгорнути й націлити в його бік Ґросмайстерa.
— Ніколи нічого кращого від русских офіцерів не сподівався, — сказалося хрипко з пересохлим горлом. — Ну, вперед, покажіть, чого вас навчили в імперських академіях!
Прівєженський підняв кулак, але з місця не ворухнувся. А на чоло йому виступив піт, великі краплі, блискучі від запалених бра та золотих оздоб люкса.
— Крыса твоя мать!
— Ну, давай!
— Ви! — він задихнувся, схопивши довгий вдих. — Поляки! Встане й стогне, що побитий, і така його вищість над сильнішим, такий ґонор пацючий! А хоронити вас із почестями чи без?
Він випростався, глузливо віддав честь і попрямував до бальної зали, навіть не зачинивши за собою двері.
Подибалося слідом за ним.
Зєйцов упіймав і повис на плечі.
— Чого вам? — гарикнулося. Закашлявшись, проковтнулося слину. Пити, треба напитися, прополоскати це з горла.
— Я вас, Вєнєдікте Філіповічу, я вам, — шепотів каторжник, — дякую, так, дякую, Бог вас благословить, а я дякую. — І навіть не думаючи поступитися (аж мусилося позадкувати до великого радіоапарату), Зєйцов зігнувся у раптовому поклоні, б’ючи чолом об підлогу, один раз, другий, щось йому випало з кишені, а він того не підняв, тільки знову припав, за лікоть ухопив, на вухо шепотіти почав, схвильований: — Я думав: він зробить, як казав, він плохой молодой человек, будуть ним крутити, на другий, на третій бік, як не доктор і господин Поченґлo, то інші шакали Історії, перекуплять, прихилять до себе так или иначе, проти Бога, проти істинної Історії, бо ж я тільки тоді зрозумів, коли доктор явно страшну річ назвав, коли він вас до неї намовляв: попри найкращі наміри, милі Богу, — не людська то справа Історію творити! Не людська справа! Але тепер бачу: чи такий продайдуша й жадібний фертик став би захищати бідного Зєйцовa, чи навіть свого кривдника від слушної кари боронити? Та ж ні! Й знову показується, що не міг би Бог краще все це укласти! Все…
— А може, я просто не хочу, щоб стало відомо, ч о м у ви мене викинули, га?
Він ні на мить не збентежився. Кивав кудлатим кумполом, радісний, сяючий.
— Так, так, я це знаю: пробачити, але в очі не глянути. Воістину, близька милостиня не тому, кому подали, а тому, хто подає. Хіба я вам не казав? Вправлятися, вправлятися у цьому треба! Кинь четвертак жебракові й не тікай, але постой, витримай, послухай його подяку! Оце мужність!
— Забирайтеся!
Увійшлося до камінної зали,
