Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Дусін знову похитав головою.

— Ви не розумієте старих людей.

— Прекрасно розумію, — зітхнулося про себе. — Тішуся, що в нас була можливість перекинутися словом наодинці. Можете сказати їй, що я все одно залишаюся на службі в Міністерстві Зими й не маю наміру нічого чинити проти Імператора. І якщо щось трапиться з доктором Теслою, я напишу про все Раппацькому. Лист від Сина Мороза він, мабуть, прочитає, чи не так? Тож краще шепніть їй на вухо що слід, перш ніж вона візьметься за нову дурість.

Він стиснув губи.

— Вона вас двічі рятувала.

— Вона сама вам скаже, що це була помилка.

— Святого Мартина…

— Лютий у пеклі грає. Відчепіться вже від мене! Що більшу брехню ви мені вимовляєте, то більше мішається мені в голові. Моліться, щоб я у неї не повірив.

Відступилося, коли лікар Конєшин зістрибував на землю. Тесла люто кинув йому вслід ціпок Юнала Фессарa. Впіймалося його, перш ніж він упав поміж забалаканих пасажирів. Тієї хвилі до них приєдналися monsieur Верус із красивою удовою поруч, пара з купейного, капітан імператорського флоту з люкса, підходили наступні мандрівники, постав невеликий натовп.

— … п’ять годин найдовше, — повторював Сєрґєй, витираючи піт із чола. — Й немає іншої можливости! Ваші Вельможності мусять зрозуміти. Це Транссибірський експрес, такі речі не трапляються, ми всі через це втратимо посади. Навіть якщо би половина пасажирів утекла до лісу — п’ять годин, не більше, а либонь, навіть іще швидше, траса звільниться.

— Конкуренція, ніщо інше, моя люба, хотів дізнатися секрети конкурента, його впіймали, й він напудився.

— Як рубель не крути, завжди випаде Сибирьхожето.

— У кожному разі, — сказав симетричний доктор, — ми маємо тут крадіжку зі зломом, знищення чужого майна, напад на людину, на імператорського службовця — хто знає, чи не з наміром убивства, бо якби удар було завдано трохи по-іншому, неборака міг би й не вижити; це робота для чиновников закону.

— Слушно доктор каже! Послати за жандармами!

— Та звідкіля тут жандарми! Щойно повернувся з підводового села тарантас, зателеграфуємо зі станції, коли зможемо.

Протиснулося до панни Крістіни, масивний ціпок Фессарa дуже допоміг.

— Ви, панно, розмовляли з ним сьогодні, чи не так?

— Ви вже підвелися. Ви добре чуєтеся? Перев’язка спадає вам на підборіддя.

— Із паном Фессаром. Про що?

— Мабуть, уже розійшлися чутки про Ніколу. Він питав, чи це той доктор Тесла. Компліменти й таке інше.

— Він до того розмовляв із радником Дусіним? З ким іще? Здається, що уже вчора він намагався щось витягти з Веруса.

— Звідки мені знати? О-о, вибачте мене, я сплю тут стоячи.

Вона повернулася і пішла до люкса. Княжа варта шанобливо вклонилася їй, коли панна проходила повз них.

Збіговисько під вантажними вагонами тим часом побільшало до кількадесяти осіб.

— … яка скарга? Та ж це нечувана справа! Спочатку випадає якийсь йолоп, і всі ми стоїмо, потім ще цей причинний! У мене квиток на корабель із Владивостока, хто мені гроші поверне?!

— А такий увічливий джентльмен був той пан Фессар, далебі!

— … негоже людину на поталу ведмедям, навіть якщо злочинець, а ми знаємо — не знаємо, що одного разу за столом хліба і вина, а іншого дня гинь у пущі темній, ми поїдемо, а як же поранений, може несповна розуму, хто знає, пан залізничник по п’ять, нехай по чотири із свистком, якось, якщо може — по двоє, прошу, туди — туди — туди, я перший піду шукати людину!

— Правильно каже, горілки йому дати!

Сєрґєй ухопився за голову. Він почав просити, стогнати, заклинати, мало хто його слухав, нова розвага розпалила уяву пасажирів Транссибу, вони кликали компаньйонів, збиралися у групи, наче в компанію на пікнік, збуджений молодик прибіг із лорнетом, хтось подався за свистками до начальника потяга. Панове вийняли годинники, звіряли час, при нагоді порівнюючи за показами коротких стрілок, хто з якого часового поясу. З’явився єврей з купейного зі собакою на повідку — криволапою дворнягою украй незрозумілого походження, й відразу ж хтось закричав про одяг утікача: слід, слід мусить узяти тварина, нехай занюхает! Роздали свистки. Прийшов начальник, але його вже ніхто не слухав. Frau Блютфельд привела стюардів із кошиками бутербродів; провіант порозпихали по кишенях. Татарин із купейного продав два старих компаси, по п’ять рублів кожен. Monsieur Верус, обцілувавши вдові руку, побіг до купе за записником й олівцем, розмахуючи великим кошиком для пікніка, ще, мабуть, повним нерозподілених харчів. Розохочені діти намагалися дістатися до вагона Тесли; серб із тріском зачинив масивні двері. Одноокий джентльмен, сусід панни Муклянович із люкса, вирушив сам у тайгу з рушницею у руках і поясом із набоями на плечі. Немов за сиґналом пішли в пущу й наступні експедиції. Начальник потяга розмахував кашкетом, вигукуючи їм услід умовні сиґнали — один довгий: повернення; три короткі: знайдений, — але про жодну домовленість не могло бути й мови. Сєрґєй сидів похмуро на крижлізній рейці й гриз вуса. Прислуга в княжих мундирах, відставивши довгоцівкові винтовки, плювалася махоркой у кущі ожини. Над відчиненими навстіж пасажирськими вагонами й мерехтливим «Чорним Соболем» шуміли ялини й берези; березові гілки були розкладені у вигнутих зиґзаґах, наче нервовий маляр вивів їх пером, що підстрибувало на папері. Рожевий метелик танцював над лискучою від поту лисиною начальника, і врешті сів на неї, а діти показували на нього пальцями. На задньому плані лопотіла чиста білизна, а вітер роздмухував фіранки у вікнах люкса. Придався б до того усього якийсь галл, подумалося, хтось із тих імпресіоністів, фахівців від середземноморського сонця, які розмазують контури вапнякових дзвіниць, оливних гаїв, вітрильників на обрії. Невеликий образóк, прямокутник десять на сім дюймів, жовтизна, зеленість, блакить і чорність (оніксова чорність, щоб змалювати крижлізо локомотива). Назва: «Літо в тайзі». Або: «Тайга Літом». Оправлений у товсту, незугарну рамку з темного дерева. «Літники, Азія і машина».

Інженер Вайт-Ґесслінґ дивився на тих, хто йшов до лісу, із нездоровим захопленням.

— А що, коли тут справді живуть ведмеді.

— Ви так вважаєте?

— І Бог знає, які ще бестії. Усі подуріли!

— Факт. Може, це остання нагода перед Зимою. — Спираючись на Фессарів ціпок, покульгалося вслід за доктором Конєшиним і паном Блютфельдом. — Гей, там, почекайте-но каліку! Панове! Я іду з вами!

Про велике значення незначної різниці в поглядах між доктором Конєшиним і паном Блютфельдом

Птахи співали в тайзі,