Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Боги всіх світів, він крутий, — тихо й мляво шепнула Нікта, спостерігаючи за Амоном з-під напівопущених повік.

Вона лежала у великому м’якому кріслі, закинувши ноги в мереживних панчохах на одне бильце.

— Такий, як звично, — Зіґфрід замислено розглядав свій келих крізь скельця окулярів, наче сумнівався, пити чи ні.

— Тоді він завжди крутий.

— Це все чудово, але завтра у нас перша пара в Керна, — тихо відповів Зіґ, не відриваючи погляду від келиха.

— Передаси йому мої вибачення, я нині планую веселитись і пропустити заняття, — Нікта закинула голову і розсміялась аж надто голосно.

Сидячи поруч із ними, Рен почувалась незручно, наче підслуховувала чужу розмову, де неприємні напівтони важать більше, ніж самі слова.

Вино смакувало, а підсвідомість підкидала видиво незнайомої вулиці, де на розі притулилася кав’ярня. На вікнах яскріли мозаїчні підсвічники, плетені подушки та сови, пошиті з клаптиків тканини. Падав дрібний дощ. На одному зі столиків лежали розсипані намистинки чорної барви — достеменно такі ж, як Рен бачила колись дуже давно. Вони падали донизу і глухо клацали об підлогу.

А тоді дівчина опинилася біля підніжжя сходів, які тягнулись крізь зоряне небо. Далеко попереду виднілася постать. Біла одіж тріпотіла на вітрі. За спиною незнайомця чи незнайомки — радше незнайомки — розкривались розкішні крила. Пір’я здійнялося з них і заступило всю картину…

Тоді знову танцювала Савітрі. Принцеса Савітрі, у темно-вишневій, як почорніла кров, сукні. Та коли танець закінчився, щось клацнуло — і ось вона продиралася крізь ліс, який дихав і зеленів довкола в найяскравіших барвах. Але Савітрі помічала лише задуху і стрекотіння комах, котре схрещувалося в думках із панікою. Принцеса затято рухалася вперед і врешті вийшла до берега річки. Там, біля коріння гігантського дерева, лежав чоловік, котрий з’являвся в її снах-видіннях.

Здається, його звали Сатьяван. Здається, він чоловік принцеси. Здається, він мертвий.

Савітрі, перечепившись через товсту лозу, впала, а тоді підповзла до чоловіка й розридалася. Сатьяванові груди не здіймались — і Рен відчула, як це усвідомлення пропікає всередині неї діру… А далі прийшов біль. Такий дикий і шалений, наче сама Сансара Іґґдрасіль вирішила ввірватися сюди і поквитатись.

Видиво розчинилось у вихорі голосів, котрі тероризували Рен питаннями про те, хто вона така…

Коли дівчина опритомніла, то над нею схилялися два обличчя: Закове — розгніване — й Амонове — розгублене. Судячи зі стелі, були вони в сусідній аудиторії. Судячи зі звуків музики, вечірка ще не закінчилася. Судячи зі сміху, вона минала весело.

— Ти відключилася, — повідомив Закс, наче це персональна провина Рен.

— Сонечко, як почуваєшся? — Амон приклав руку до її чола і дбайливо відгорнув волосся.

— Чудово…

Рен спробувала ривком сісти, але голова закрутилась, і перед очима вмить потемніло. Сатьяван помер. Сатьяван мертвий. Десь там — на березі річки, під величезним деревом. Усередині все замлоїло.

— Настільки чудово, що не встоїш на ногах? — спитав Закс, підтримуючи Рен за спину.

— Вечір вдався, — шепнула дівчина і силкувалась усміхнутись, але як усміхатися, коли Сатьяван мертвий?.. — Діонісове вино сьогодні дивно на мене подіяло.

— Угу, я помітив, Савітрі.

— Не називай мене Савітрі. Я не знаю, хто вона.

— Боги, оце ти напилася…

Смак кави з медом — тепло-тепло-солодкий — тепер стійко асоціювався з однією рудою особою. Рен розмішала мед у чашці і спідлоба подивилась на цю особу, котра саме сиділа навпроти. Після вечірки Амона Зак повідомив, що глінтвейну не братиме, тож вони грілися кавою. Рен уперто відштовхувала від себе думки про те, що її чоловік мертвий, і не менш уперто запевняла себе, що ось він, ось він — її Зак Нортон. Але голоси не вірили в це.

— І що — тобі подобається? — хлопець насторожено дивився на каву, наче не вірив у її смакові якості.

Він видавався пригніченим, немовби втечі з Академії перестали тішити. Але про причини своєї затятої похмурості Зак мовчав, певна річ, затято й похмуро теж.

— Так, смачнюща, — кивнула дівчина. — Як тобі ведеться після зняття ліміту?

— Зі мною все гаразд, — Закс поглянув на свої пальці і наче для перевірки цілості стиснув їх. — Якщо хочеш знати, це не вплине на характер чи почуття. Хіба що спогади з попередніх життів виявляться надто сильними. Та мені це не загрожує.

— Он як… — замислено протягнула Рендалл, ховаючи свою задуму в чашці з медовим напоєм.

«Хто ти, Савітрі?» — бубоніли голоси невлад.

— А чому всі впевнені, що це спогади з попередніх життів? — спитала дівчина після хвилинної мовчанки, коли було чутно лише, як Зак смикає за браслет на зап’ясті і чорні намистини стикаються з глухим стуком. — Що коли це пробивається

— Ти теж щось згадувала? — непомильно вгадав друг.

— Ні.

Заперечення злетіло з уст Рен швидше, ніж вона подумала про це.

— Бреше і не червоніє, — похитав головою Закс. — Моя інтуїція підказує, що Савітрі надто цікавиться цим питанням. Тому раджу не дурити недовірливого та проникливого мене і все розповісти. Отож?

Дівчина опустила чашку, переборюючи раптове запаморочення, але руки задрижали, і кава пролилася на серветки.

— Савітрі? — Зак перехилився через стіл.

Чашка вислизнула з пальців, хряснула на підлогу і розбилася на друзки. На скатертині розпливалися темними озерами плями. Рен здалось, що час уповільнився і краплі з оглушливим стуком розбиваються об паркет: тук-тук-тук. Вона приклала руку до шиї, щоб упевнитися, що СВІТ ще там, і спитала:

— Хто така Савітрі?

Дорогою назад Рен відчувала напругу Закса, проте щось усередині казало: мовчи. Бо він не допоможе тут, і ніхто інший не допоможе.

Упродовж цих місяців бували моменти, коли вона думала, що божеволіє. Та