Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Геката тріпнула кучерями.

— Це особиста справа. Мій друг надто захоплений Аматерасу. Вона йому життя зруйнувала, а він однаково мріє лише, щоб вона повернулась до нього. Я поклялася врятувати його.

— Захоплений Ама — то Одін, певна річ. Але — твій друг? — темні брови Герес ледь піднялись: Геката трималась на віддалі від усіх.

— Він здалеку, — вона махнула рукою, аби прогнати з-перед очей образ. Аби забути вугільне волосся, шкіру, що блідістю може перевершити лик місяця, тонкі губи, стиснуті в гіркому усміхові. Брат, котрий не може жити без сестри.

Геката закусила губу. Він був надто зайнятий стражданнями за далекою Аматерасу і ніколи не помічав її. І коли вона втекла з безпечної, рідної Академії, коли витратила море сил, щоб перейти границю, і ще більше, щоб змішатися з місцевими студентами, — це все мало привернути його увагу, але навіть тепер вона не була певна, що Цукійомі згадує могутню чаклунку Гекату. Та він згадає. Коли вона знищить Намисто, він згадає, що в цьому світі є ще хтось, крім його дорогоцінної сестри, хто вартий уваги.

— Показники слід записувати без найменшого відхилення від графіка. Кожну зміну — занотувати і в разі надзвичайної ситуації — передати напряму до директорки, першого заступника, професора стихійних сил або чергових… — голос професора Тота, монотонний і незвично суворий, відлунював від стін.

Три місяці спокою. Умовного спокою. Проте Рен не могла позбутись відчуття передгрозової задухи, яке переслідувало її весь час. Щонайменше тому, що про тіньовий бік офіційно розповіли — як і обіцяла Аматерасу. Ніхто більше не навідувався звідти, але новина про другу Академію сколихнула всіх щонайменше усвідомленням власної неунікальності й сумнівної всемогутності. Іншою причиною її гризот стала більша біда: вона, хоч як силкувалася, не могла більше вирощувати мрії. Варто було уявити бодай початок схеми чи торкнутися чужого бажання, як перед очима розпливалися плями крові, і худе тіло Бентен Акай здригалося останніми словами. І все сипалося Рен із рук.

— Звіти щодо стандартних прогнозів передавати мені або професорці Нут. Усе зрозуміло? — професор Тот окинув студентів поглядом, вишукуючи серед них тих, хто неуважно слухає або всім виглядом демонструє, що це надто складно. Проте таких не виявилось. — От і чудово!

Викладач клацнув пальцями — перед ним розгорнулася мапа, всипана вогнями. Вона скидалася на півпрозоре покривало, яке висить просто в повітрі й розкинулося на кілька метрів ушир та вздовж. Умовні позначки горіли ліхтариками жовтого, синього та білого кольорів, відзначаючи, де та що відбувається в околицях Академії. Тонкі пунктирні лінії прокреслювали теоретичний напрямок руху Вихорів та аномалій. Завихрення на карті збиралися складками, прогнозуючи загрози. Сама Академія вивищувалась як маленька модель, виткана з туману, а над найвищим шпилем оберталась крилата емблема, оточена блиском намиста, — те, на думку Рен, нагадувало імбирне желе, яким Зак пригостив її на минулому побаченні.

— Пане професоре, яка вірогідність похибок у прогнозах мапи? — спитала Діке, уважно розглядаючи кожен елемент, наче прагнула вкарбувати в пам’ять геть усе.

Врешті, це вона вміла чудово. Нехай розрізняти правду і брехню координаторці Рен тепер було не так легко, і вона вже не могла торкатися подій минулого, але феноменальна пам’ять її не покинула.

— Похибки? — перепитав Тот, поправляючи окуляри. — Побійтеся Стовпів Всесвіту, тут немає місця для похибок. Звісно, помилковими можуть бути ваші звіти й трактування, але я вірю, що спільно ми досягнемо найкращого результату, еге ж?

Аномалії, сподівані чи ні, падали відголосами битв і навалами чудовиськ, туманами, що сіяли паніку, накочувалися в тінях і зримих образах — так невпинно, мовби хтось за межами Академії боявся її і прагнув роздушити, змести, стерти на попіл.

Після того як до аномалій, що падали на Академію ледь не щодня, додалася загроза проникнення з тіньового боку, нагляд за територією значно посилився. Професор Тот вирішив поділитись зі студентами своїми методами прогнозування загроз, щоб хтось, окрім нього та Хранительки Намиста, робив це у вільний від навчання час. Тим більше, Інанна покладалась виключно на своє «чуття», а викладач морщив довгого носа при слові «чуття» і бурмотів про абсолютні ненауковість і ненадійність такого методу.

— А що це за позначка? — Дітріх обережно торкнувся крапельки на мапі, яка щойно виникла і стрімко розросталася. Після дотику студента вона набула обрисів білої осяйної брами.

— Це… — викладач схопив ротом повітря. — Це, студенте Дітріх… це вже цілковито неможливе!

Тот розвернувся так різко, що окуляри зірвалися з його носа і повисли на срібному ланцюжку. Професор клацнув пальцями, прошепотів щось і розчинився в повітрі. Адіті спохмурніла й вибігла в коридор. Певна річ, інші студенти кинулися за нею.

Біла арка вже танула, коли студенти висипали на подвір’я. Тот попередньо оточив їх захистом, проте це виявилось зайвим — не знайшлося перед головним корпусом жодної непередбачуваної аномалії. Там стояла жінка — й діловито озиралася.

Рен бачила її вперше, та аура незнайомки викликала підозру, що гостя — з Академії. Горда постава і точені риси уподібнювали її до статуї.

— Чи це Академія богів? — спитала жінка обережно, ступаючи вперед. Колосальна енергія, яка струменіла від неї, була майже видимою, проте не тиснула.

— Це Академія Аматерасу, перше пристанище молодих богів перед їхнім виходом у танець Всесвіту, — церемонно сказав Тот, не відриваючи погляду від обличчя незнайомки.

Проте за мить уся його церемонність зникла, і викладач ледь не з розпростертими руками кинувся до жінки. Вона хитнулася вбік, уникла обіймів професора і вказала рукою в бік головного корпусу, розсипаючи з очей гнівні блискавки:

— І хто спроектував

Тот обсмикнув рукави піджака і знічено відповів:

— Що ж… і я радий бачити тебе, Афіно Паллас.

Жінка вдруге зиркнула на шпилясті вежі й хмикнула.

— Хто директор зараз? Як просувається відновлення Намиста? Як… — Тут обличчя гості застигло. — Як, заради вершечка Олімпу,