Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Я й не забувала. Просто дізналась трохи більше. Я потребувала цієї мандрівки.

— О так. Мандрівка — так це тепер називається…

Раптом холод пробіг від кінчиків пальців по всьому тілу.

Голос. Один-єдиний голос. Він озвався і прошепотів: «Закс. Зак Зак Зак Нортон. Його теж немає».

— Заку, а ти колись чув голоси?

— Я? Ні, жодного разу. У мене в житті не виникало сумнівів щодо своїх цілей чи планів, — хлопець роздратовано сіпнув головою.

«Його немає».

«Ви брешете», — твердо сказала Рен подумки, а вголос додала:

— Тоді, мабуть, ти дуже сильний бог, кандидате в Тріаду.

«Тебе немає, — не менш твердо повторив останній голос. — І Закса Нортона теж немає. Ні-де».

І зник.

За вікном сяяло сонце. День здавався щонайменше теплим. Але Рен відчула гостре бажання сховатися під покривалом.

— Я — сильний бог? Без сумніву, — Зак звично поторсав браслет на лівому зап’ясті. — Без сумніву.

Розділ 9

Найкращі коктейлі до свят

Узимку Рен з Ніктою виїхали зі своєї квартири й оселилися в гуртожитку. Наполягла Нікта. Рен погодилася, бо, врешті, квартира за межами Академії колись була її прихистком, який не давав згубити себе на тлі всієї цієї божественної катавасії. Проте тепер вона не відчувала потреби в прихистках чи маячках. Як і в тому, щоб сумувати за стертим минулим.

Зате відчувала зміни в собі та інших. Голову групи вони бачили тепер зрідка: Торарей уподобав забирати Ньєрда з Тессом на границі. Ньєрд був не в захваті від цього, як і від будь-якого додаткового навантаження. Та стихійник не вимагав від нього захвату — він не потребував навіть згоди. Подейкували, що примирення з тіньовим боком здатне згладити навалу аномалій, та далі, ніж чутки, справа не рухалася. По той бік теж мовчали.

Діке й надалі допомагала директорці з дрібними справами і залюбки слідкувала за мапою в очікуванні загроз. Нікта переважно віялася десь із богом вина і розваг. Він же веселив і веселився так, наче завтра мав настати кінець світу. Виснаження та турботи зникли з його обличчя, і звичний сонячний настрій повернувся вповні. Зіґфрід непомітно для інших так підняв успішність, що деякі викладачі пропонували його на кандидата в Тріаду. Але лицар-драконоборець скромно відмовлявся через проблеми зі здоров’ям.

Було ще дещо, неймовірне й вирішальне для всіх. Про це говорили зачарована усмішка Діти, поривчасті рухи Тота, незвична енергійність Одіна і тиха радість в очах Лакшмі…

«Процес пішов…» — так сказали пошепки, незадовго після приходу Афіни через браму, котру назвали Брамою Бентен. «Процес пішов», — поправляла важку оправу окулярів Нут, наче не вірила в ці слова. «Процес пішо-ов!» — шепотів Діан Керн самими губами, і його сухорляві пальці переплітались, наче в молитві. «Процес пішов, — морщилася Діта, перекладаючи пишну косу з одного плеча на інше. — Тому вчитися, вчитися, дорогенькі мої!» «Процес пішов!» — захоплення гуготіло в очах Торарея, коли він видобував із-за спини зброю, зважував її в руці і замахувався на невидимого суперника.

«Процес пішов» — і це означало, що набагато раніше за очікуваний час Нитки почали

Рен думала, що байдужість та виснаження директорки могли спричинити аномалії — життя Аматерасу було міцно пов’язане зі світом Академії, як твердила Хранителька Намиста. Тож і всі удари вона так чи інак брала на себе.

Ще виявилося, що кілька місяців тому, після загибелі Бентен, поки Рен боролася з голосами і втратою реальності, в Академію прийшла нова студентка. Дівчина вирішила не спускати з неї очей, бо одного випадку з новоприбулою їй уже вистачило. Поза тим, Гільда — так звали новеньку — виявилася тихою і сумирною. Вона ніколи не знімала делікатних дзеркальних окулярів, тихцем сиділа на всіх лекціях і загалом мала вигляд особи, котра опинилась в Академії цілком випадково.

Рен і не думала зіставити нову студентку з кимось зі своїх знайомих аж до моменту, коли вони зіткнулися в одному з коридорів. Що бігати коридорами — це погана думка, Рен знала давно, та вчасно здолати відстань між тренувальним корпусом і аудиторією в головному, де Одін Його Величність Ненависник Запізнень проводив наступну лекцію, інакше ніж бігом було б важко. Гільда з’явилася з дверей аудиторії, мов примара. Рен зачепила її плечем. Худорлява дівчина похитнулася, дзеркальні окуляри зіслизнули з носа і брязнули об паркет. Вони ховали за собою величезні очі кольору плавленого срібла. Ньєрдові очі.

Шанс видавався Рен таким мізерним, що вона побоялася говорити щось самій Гільді, лише попрохала її про зустріч під бібліотекою надвечір. А тоді попрямувала до Інанни, котра могла підтвердити чи спростувати її здогад, адже саме вона знала все про душі, котрі приходять в Академію…

Коли всі заняття закінчилися, Рен поспішила на зустріч, озброєна шаленою теорією. На її подив, Закс не забажав скласти компанію в поході до бібліотеки — він понуро заявив, що не має особливого бажання вчитися. Іншого дня це насторожило б, проте сьогодні дівчина була настільки захоплена власною ідеєю, що тільки стенула плечима і попрямувала на зустріч із Гільдою.

«Брюн, ти потрібна мені!» — вигукнула Рен, сподіваючись, що примара її почує, та першою прийшла Гільда, котра сторожко роззиралася, мабуть, подивована тим, як старша студентка виглядає щось, роздивляючись стелю.

«Рендалл, ти кликала?..» — голос Брюн озвався за хвилину.

«Так. Вийди, будь ласка!» — Рен непомильно помітила срібні промені, які окреслили фігуру примари. Та нашорошено спиралася на віконну раму в правому кутку.

— Хто це? — здригнувся Гільдин голос.

— Зніми окуляри, будь ласка.

«Розповіси їй? Чи почну я?» — спитала Рен у примари, проте та сама