Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Перед тим, як він наказав мені виїхати з міста, — правда прозвучала на диво недоречно, — ми довго не розмовляли.

«Погано», — скривився Альтсін, — «ти починаєш виправдовуватися».

— Що він казав?

Знову цей спокійний тон, змішаний зі звичайною, незагрозливою допитливістю. От тільки мур за спиною Альтсіна раптом зробився крижано-холодним.

— Не пам’ятаю точно. Я був поранений, в мене все боліло, я втратив чимало крові. Головним чином він говорив про себе. Про Реаґвира, про якесь дивовижне зцілення, про обов’язки воїна й іншу таку дурню. І про політику. Що він не піддався на інтриги Евеннета-сек-Ґреса й баронеси Левендер. І все.

Цетрон дивився на нього й посміхався. Сам того не бажаючи, Альтсін ковтнув слину.

— Ти вбив барона, а баронеса Левендер невдозі виїхала з міста, відразу після цього. Більше про неї й не чули. Мене цікавить саме граф. Бендорет Терліх. Чи те, що він говорив про Реаґвира, звучало поважно? Чи він насправді вірить… вважає себе слугою Володаря Меча? Поки що Храм Реаґвира не підтримує його офіційно, але він має там все більше симпатиків, а дехто з ієрархів постійно крутиться поблизу нього. Чи він користується ними, чи вони ним? Га? Жерці досі пам’ятають славу Легіонів Володаря Битв і охоче її воскресили б. Не всі, але дехто — авжеж. Я намагався зрозуміти графа, зібрати про нього інформацію, але надто небагато тих, перед ким би він відкривався. Тож?

Альтсін сягнув пам’яттю в ту ніч, коли демон провідав його вперше. Слабкість після пробудження, напівморок раннього світанку, бинти, які ледве дозволяли рухати рукою. Тоді він був відданий на милість графа. Пам’ятав смак вина, тихий голос, який говорив із внутрішньою силою. Коли граф говорив про Реаґвира, в ньому з’являлося якесь тепло.

— Він вірить по-справжньому, — почав. — Він політик та інтриган, як і всі в Раді, але він вірить, що був обраний Володарем Битв. І не думаю, щоб жерці мали змогу маніпулювати ним, бо Терліх вважає, що Реаґвир вилікував його для якоїсь мети, і якщо буде потреба, то він сам обере нових ієрархів. Але я не знаю, що тепер для нього важливіше. Минуло… п’ять років. Я можу розповідати тобі про графа, який мене відпустив, але мало знаю про того, який зараз б’ється із Лігою: чи це радник, який бажає захопити повну владу в місті, чи це фанатик, який має місію до виконання.

Цетрон закивав.

— І хто з них відпустив тебе?

Це було питання вагою в життя.

— Другий. Той, який судив двобій і вірив, що Володар Битв був би незадоволений, якби мене тоді вбили.

Альтсін чекав і дивився, цілком розуміючи, що зараз вирішується його доля. Якщо Товстий вирішить, що він збрехав, а його поява тут і зараз є частиною якоїсь інтриги, яку приготував граф, то нічні кошмари виявляться найменшою його проблемою. І скоріше за все, вони просто не встигнуть навідати його. Злодій намагався не вертітися, хоча йому здавалося, наче він спирається на брилу криги.

Нарешті Цетрон трохи примружився й посміхнувся кутиком вуст, а мур за спиною Альтсіна зробилася нормальної температури. Йому також вдалося стримати глибоке зітхання, чим він по-справжньому пишався.

— Скільки в нього тих Праведних? — запитав він, аби хоча б щось сказати.

— Чотирнадцятеро. Десятьох я знаю поіменно. Головним чином це молодші шляхтичі з провінції. Але про чотирьох я й досі нічого не знаю. Усі вони — холоднокровні сучі діти, позбавлені сумління й милосердя, які можуть виставити за мури міста вагітну жінку з чотирма дітьми, бо в неї немає чоловіка й вона жебрає на вулиці. Зазвичай вони ходять парами і в товаристві кількох стражників, які навіть не вдають, що вони — щось більше, ніж просто пахолки для брудної роботи.

— Чому ж вони досі живі? Ні-ні, — Альтсін звів долоню, — я знаю, що це означало б офіційну війну з Радою. Але якби один чи другий забризкали кров’ю бруківку — то решта трохи втратила б свій запал, хіба ні?

— А ти дійсно вважаєш, що інші гільдії дали себе вирізати виключно через повагу до закону? — Цетрон скривився, наче в нього болів зуб. — Ти бачив їхню зброю? Бачив. А бачив, як вони нею володіють? Наче одержимі. За двома з них Різьбяр якось послав тридцятьох своїх хлопців. Ті перестріли Праведних у сліпому завулку. Я потім дивився на те місце, й бачив самі руки, ноги, тельбухи. Ці сучі діти вбивали максимально видовищно. І жоден не отримав навіть подряпини. У них стріляли з арбалетів, намагалися отруїти, накладали закляття. Дарма. Їх охороняють якісь чари. А коли доходить до бою віч-на-віч… — плювок на бруківку був надто промовистим. — Нам потрібна Ліга. Уся. Сильна та єдина. Яка могла б купити собі допомогу добрих чарівників, яка могла б зламати Праведних і, нарешті, якщо і це не допоможе, яка могла б дістатися до графа. Або ми, або він.

— І тому ти готуєшся до війни з Ґригасом? Бажаєш стати спасителем Ліги?

— Це погане питання, хлопче. Воно повинно звучати так: якщо не Ліга, то хто зуміє втримати Терліха та його Праведних? І що станеться потім? Відновлення Клятви Меча? Відновлення Легіонів Реаґвира й нові релігійні війни? Спроба підкорити сусідні землі? Як відреагує Ар-Міттар? Вільні Князівства? Меекхан, врешті-решт? Що зробить князь? У нього немає справжньої влади над містом, але формально ми й надалі є частиною Фіінланду. Ті, хто вважають, що можуть повернути час назад і що решта світу буде на це байдуже споглядати — дурні. А дурні не повинні правити в Понкее-Лаа.

— У твоєму місті?

— У моєму місті.

Якусь мить вони мірялися поглядами, і Альтсін зрозумів, що не отримає тут підтримки. Цетрон вліз у війну за владу в Лізі Капелюха, а потім хотів перемовин із Радою про спільне управління містом, тож не мав ані часу, ані засобів, щоб допомагати колишньому підвладному. До того ж поява тут когось, в чиїх снах гостює демон, могло б виявитися для нього небезпечним. Створіння з-поза Мороку любили кров і насильство.

Він задумався.

— Зорстін досі мешкає в Д’Артвеені?

— Так. Але на твоєму місці я не ходив би туди просто зараз.

— Ти мені забороняєш? З якого часу ти керуєш тамтешніми чарівниками?

— Не я, — Цетрон похитав головою. — Ти знову не слухаєш. Я казав, що граф оголосив опір злочинам і порушенням. А згідно з деякими думками, особливо з думками жерців, немає злочину більшого, ніж неаспектовані чари. Це вже не звичайна храмова балаканина. Поки