Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

мешканці піддатливі й легко вірять у казочку про вигнання, дають себе зв’язати, встають навколішки над канавою, воліючи знак зради, що врятує від смерті, і помирають. Храм наповнений на одну третину. Після кожної страти його люди відрами змивають кров до каналів.

Але потім хтось таки починає кричати, хтось противиться, деякі будинки доводиться здобувати силою, тутешні розпачливо захищаються, кричать, благають, шарпаються та лаються.

Жінки простягають дітей до його воїнів, верещать, щоби пощадили хоча б їх, а діти плачуть і чіпляються за вбрання матерів. Це заворушення чують у ще замурованих будинках, тож із кожним наступним стає все гірше. На щастя, деякі родини полегшують йому справу і вбивають одне одного самі. Після того, як вибивають запірки, знаходять лише тіла. Їх також зносять до храму, але принаймні не втрачають на це часу.

Від кожної вулиці він обирає одного молодого чоловіка. Їм і справді випалюють на потилиці знак зрадника, в’яжуть і саджають в кутку площі. Разом їх буде майже тридцять, він втішається, що наказав пощадити аж стількох, бо ввечері другого дня кілька з них уже мертві. Двоє помирають абсолютно без жодних зовнішніх ознак, один — відкушує собі язика, ще один, незважаючи на мотузки, б’ється головою об бруківку так довго, поки не трісне його череп. Нічого страшного, бо насправді йому б вистачило й шістьох посланців. Але він відішле більше, щоби звістка напевне дісталася до кожного з інших міст, чиї мешканці також вирішили опиратися.

Звістка коротка.

Я надходжу в своєму гніві.

Третього дня тіла ледве поміщаються в храмі, вже сягають рівня тридцяти стоп. І хоча рани не кривавлять надто сильно, але все одно сходами, що ведуть до будівлі, тече темно-коричневий струмок.

Закінчують вони разом із заходом сонця. Тридцять тисяч ударів вістрями. Тридцять тисяч тіл, які майже під дах наповнюють храм Володарки Війни. Він відчуває втому. Три дні й дві ночі він безустанно допомагає своїм, людям Волею, тримаючи їх у залізних лещатах, підтримуючи завзяття й гарт. Найгірше було з дітьми — доводиться силою ламати опір воїнів, призначених до страти, щоби ті підіймали й опускали зброю.

Виїжджаючи з міста, звільняючи таврованих бранців, він дає кожному коня й доручення, щоби вони передали його слова решті.

Ставить табір за мурами. Лягає спати під охороною начинь. Коли засинає, то послаблює вузли Волі.

Вранці сто двадцять його людей мертві. Перерізали собі вени, кинулися на мечі.

Ті, що пережили, мають випалені, наче жменя попелу, душі. В найближчій битві доведеться поставити їх у перші шеренги.

 

Біль вибухнув зліва, наче до його боку притиснулася медуза й оплела його тулуб мацаками. Неможливо було стримати той біль. Він витискав стогін крізь затиснуті зуби, повертався схлипами під час розпачливого втягування повітря. Альтсін мало не втратив силу в ногах, його коліна підігнулися й він раптом гепнувся на землю.

Вони його не притримали. Погано. Зараз стануть копати ногами.

Неважливо. Зате він вже не ходив вулицями чужого міста по кісточки в крові.

— Ну… ак од… зу… раще, — голос линув згори, ледве зрозумілий крізь шум крові у вухах. — …а…олінах… як належить. Підведи голову.

Він не послухав відразу, тож чиясь рука схопила його за волосся й потягнула голову вгору.

— Краще, — посмішка Гундера була такою ж, як і кілька хвилин тому. — Ти, напевне, подумав, що Аш вдарив тебе кастетом, еге ж? Але ні. Кастет він надягає, коли бажає когось вбити. Як ребра?

Зламані. Принаймні два. Дихати боляче, наче хтось увіткнув йому між кісток тупого кілочка.

— Вважаю, що принаймні два. Це не був по-справжньому сильний удар. Аш навіть не відступив, щоб узяти нормальний замах. Ну що ж. Я отримав доручення не вбивати тебе, перш ніж не переконаюся, чи ти можеш надатися. Почнімо з того, чи зумієш ти звестися. Якщо не встанеш на ноги, перш ніж я дорахую до десяти, хлопці трохи забруднять собі чоботи. Раз, два, три…

Рахував швидко, сучий син, без жодної затримки. «Чотири» почулося, коли злодій сперся долонями, щоб не ткнутися носом об землю. «П’ять», «шість» і «сім» мало не зіллялися в одне слово. Альтсін зціпив зуби, закусивши губу. Рот наповнився кров’ю, а тоді він із важким зітханням звівся на ноги. Чорні плями затанцювали перед очима, світ закружляв, а пекуча медуза, яка приклеїлася до боку, зустріла кількох сестер. Злодій застогнав і відступив на крок, шукаючи стіни за спиною.

— …десять. Добре. Якщо зіпрешся об стіну, Аш зламає тобі наступні ребра. Ти повинен стояти сам.

Він завмер на мить. Стримав дихання, поволі розставив ноги, стиснув кулаки. Смак крові в роті не зник, але це була найменша з проблем. Плями чорноти відпливли в сторони, і наперед вилізлотупувате обличчя, яке неохоче кивало. Мабуть, це був славетний Аш.

— Добре, — сказав. Альтсіну здалося, наче слова гевала долітають до нього з іншого кінця міста. — Це вперше хтось встав так швидко.

— Помовчи, Аше, — Гундер-диц-Клів стояв осторонь, але злодій не ризикнув глянути в його бік. — А ти слухай і відповідай на питання. Ти зустрічався вчора з Цетроном?

— Так.

Не було сенсу заперечувати — якби вони не знали про зустріч, то напевне не стали б до нього задиратися.

— Добре. Ви розмовляли?

— Так.

— Про що?

— Про місто.

Зарізяка, що стояв перед Альтсіном, глянув убік, наче чекаючи розпорядження про удар, але його не було.

— Добре. І що бен-Ґорон думає про твоє повернення? Зрадів? Останнім часом він якось не надто бажав розмовляти з анваларом. Навіть відмовив сплачувати десятину і не відповідає на виклики. Недобре.

Запала тиша, наче Гундер визнав тему вичерпаною. Альтсін зрозумів, що якщо не робити жодних рухів й не дихати надто глибоко, то біль ніби полегшується.

— І що з того? — запитав він нарешті. — У Ґригаса достатньо людей, аби звернутися до розуму Товстого.

— Хе-хе-хе. Добре. Можна подумати, що ви годину розмовляли про старі-добрі часи, згадуючи, як вам було добре разом, голубкам. Ми обидва знаємо, про що ви балакали. Про графа та його місію. Ми вже втратили трохи людей, але Ліга не для того існує, щоб стрибати в горлянку будь-якому фанатику. Терпіння — це благо, не вважаєш?

«Особливо якщо це благо мертвого», — подумав злодій, але змовчав, глянувши на кулацюри Аша. Згадав стару злодійську загадку: «Який найкращий кляп на світі? Кулак, який ламає тобі ребра». Колись цей дотеп здавався йому смішним.

— А тепер цей клятий товстун, який повинен бути щасливим, що анвалар стільки років не противився його головуванню в порту, раптом відкрив у собі амбіції ватажка.