Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Демон використовував людей як іграшки. А ще були й інші — такі ж, як і він. Пам’ятав імена й прізвиська, а за прізвиськами таїлося знання про ті риси, які ці прізвиська описували. Він вів разом із ними війну проти потвор, чия чужість якимсь чином одночасно притягувала й відштовхувала його. Вів війну і проти богів, імена яких він знав, і смертні у тих змаганнях мали не більшу вагу, ніж пішаки на дошці, а ще точніше — ніж пил, який ту дошку вкривав.

Найгіршим було те, що відразу після пробудження якась тінь цих емоцій залишалася в ньому: люди — це комашня, бруд, хробаки. І якби в цю мить якийсь бог стер Понкее-Лаа з поверхні землі, злодій просто перекинувся б на інший бік і задоволено заснув, бо нарешті йому перестав би перешкоджати галас із вулиці.

Він урешті розплющив очі та сповз із нар, які слугували за ліжко. Мало що пам’ятав з учорашнього дня: зустріч із Цетроном і розмова з ним не викликали жодних вражень. Здавалось, імла зберігала навіть два попередніх видіння, які впали на нього посеред білого дня. Для зовнішнього спостерігача ті сни тривали не довше, ніж удар серця, але як довго йому буде так щастити? Демон ставав щоразу сильнішим.

Злодій обмив обличчя, перевдягнувся й зійшов до головної зали. Йому абсолютно не хотілося капусти з ковбасками.

Вони взяли його відразу після того, як Альтсін вийшов із заїзду: просто схопили за руки та втягнули у найближчий заулок. Четверо, хоча й цього здавалося забагато, оскільки кожен був на півголови вищим за нього і на око важчим на добрих сто фунтів. Двоє зарізяк поставили його під стіну, третій встав перед ним, стискаючи кулаки, четвертий зайняв позицію біля виходу до вулички, мало не повністю його блокуючи. Цетрон мав рацію, вулиці стали небезпечними для нових містян, а Альтсін, схоже, втратив інстинкти міського щура. Кількома роками раніше він би не вийшов із заїзду наче останній дурень, потрапивши просто в їхні лапи, а особливо зваживши, що гевали не здавалися надто розумними. Так, горлорізи, що заробляють на хліб тим, що ламають людям кістки й топлять їх у каналах. Були не схожі на тих, що вміють думати про кілька справ нараз. Може, саме тому вони були настільки добрими у виконанні доручень — коротких і таких, які складалися з небагатьох нескладних слів. Найкраще, щоб там були трилітерні, такі як «бий», «ріж» і «рви».

Він заспокоївся й набув пози переляканого простака.

— Але… але… але я нічого… я нічого не зробив… я нічого…

— Досить, — почулося з глибини вулички. — Можеш не вдавати.

Цей голос здавався знайомим. Альтсін глянув у той бік, звідки він долинав.

— Так, — чоловік в одязі найманого носильника кивнув. — Ти мене знаєш. Гундер-диц-Клів. Ми зустрічалися декілька років тому, коли я приносив Товстому доручення від анвалара.

— Пам’ятаю.

Гундера знали всі злодії в місті, бо це він був голосом анвалара, виголошував вироки, роздавав накази, нагадував усім, що ватажок стежить за ними. Начебто мав настільки добру пам’ять на обличчя, що колись упізнав на вулиці свою матір, яка кинула його раніше, ніж йому виповнилося три роки, після чого перерізав їй горлянку. Одна з міських легенд, яку повторювали в кожній злодійській норі.

— Альтсін Авендег, — Гундер підійшов ближче, а його щуряче обличчя скривилося в чомусь подібному на посмішку. — П’ять років. Усі говорили, що та дівка, яка була твоєю матір’ю, перерізала тобі горлянку, тільки-но ти біля неї опинився. Начебто ти не схотів заплатити, говорячи, що вона не повинна брати гроші від родини. То правду балакають?

— Правду. Як бачиш, я мертвий. Тож замість того, щоб витрачати час на розмову з привидом, може, ти займешся чимось розумнішим? Я бачив у порту новий корабель, повний ґевентійських моряків. Вони розпитували про тебе. Казали, що нудьгують.

Посмішка зробилася ширшою.

— Такий самий. Молодий, дурнуватий і нахабний. І абсолютно не розуміє, коли треба стулити писок, опустити оченята й хлипати, благаючи про милосердя.

— Скажи це так, аби я відчув твоє дихання, і хтозна…

— Зламайте йому два ребра.

Бурмило, який стояв перед Альтсіном, розвернувся та вдарив його ощадним рухом. Звук був такий, наче хтось гепнув палицею об ворок, сповнений вологим борошном, а Альтсін першої миті навіть не відчув удару — просто повітря витекло з легенів, а невидима сила підірвала його в повітря.

Різанина триває три дні. Він стоїть на площі посеред міста й дивиться, як його люди закінчують справу. Тридцять тисяч. Стільки трупів він тут залишить, але венлеґґи що наближаються, не знайдуть тут рабів і слуг.

Тутешні дурні відмовилися йти зі свого міста, а тепер навіть мармурові пам’ятники плачуть кров’ю. Все через те, що чужі оголосили, що приймуть усіх, хто захоче взяти кааф. Спокій, рівність, справедливість.

Він дав їм рівність у смерті.

Коли він вступив у браму, то побачив, що всі двері й вікна замкнені. Мешканці сховалися від його армії. Для нього це було зручно: він охопив Силою усе місто, і в один удар серця на місці дверей та вікон виросли кам’яні блоки. Тридцять тисяч людей стали в’язнями у власних будинках, тож він міг робити те, що хотів.

Привів лише тисячу людей — більше йому було не треба. Поділив їх на загони по п’ятнадцять і вислав до перших будинків. Його люди виламували кам’яні запірки, витягали мешканців на вулиці та в’язали їм руки за спиною, говорячи, що їх виженуть із міста.

А потім вели на ринкову площу.

«Стати на коліна перед каналом для стічних вод, нахилити голову, заплющити очі, ми випалимо знак зрадників вам на потилиці». Мечі догори. Вістря, викуті так, аби пробивати кольчуги та бригантини, без проблем входять у місце стику черепа й хребта.

Тіла стягують до храму Майхи.

Спочатку Володарка Війни розлючена. Він відчуває її гнів. Дивно, бо колись вона полюбляла такі жертви. Але вона не прибуде, щоби встати проти нього, вона надто далеко, та і гнів її, зрештою, швидко змінюється на збентеження, недовіру, а потім, коли вона нарешті розуміє, що це не звичайна профанація, — на переляк. Нарешті вона перериває будь-який контакт із власним храмом і тікає.

А він же пропонував їй союз.

Першого дня йому вдається встановити потрібну динаміку: