Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер
Це були спокійні, заколисливі думки, холодний аналіз фактів, яким він намагався прикрити свій жах. Не знав, яким чином міг захиститися від чогось такого. Він може просто переходити вулицю, розмовляти з кимось або їсти, а видіння прийде й залишить його беззбройним між людей. Скільки часу мине, поки після чергового нападу він прийде до тями в підвалах якогось храму? Жерці поважно ставилися до одержимих демонами.
Він потребував допомоги.
Альтсін підняв кухля до губ і допив майже одним ковтком. Цетрон був єдиною з осіб, які, якщо навіть йому не допоможуть, то знайдуть когось, хто спробує. Існували методи вирвати демона з людини, і не всі вони були пов’язані з дровами, що горять під ногами нещасного.
Злодій підвівся, і цієї миті Цетрон з’явився в дверях. Зупинився, роззирнувся навколо й рушив вуличкою вниз, до порту. Альтсін лише цього й чекав. Порахував до десяти й почимчикував за колишнім патроном. Не думав, що Товстий, навіть якби й озирнувся, міг його впізнати. Минуло п’ять років, Альтсін носив бороду, рухався інакше. Ба більше, його не мало тут бути.
Йшов за ним кілька хвилин, до тієї миті, коли Цетрон зупинився на початку головної вулиці Середнього Валеє. Вулиця тут вела трохи вниз, тож краєвид був прегарним. Десятки магазинчиків, яток і малих сімейних винарень обсідали її з обох боків, а шум і гамір торговців пестив слух. Місто, незважаючи ні на що, не втратило свого духу.
Альтсін підійшов швидким кроком і пробурмотів:
— Чудовий краєвид, еге ж?
Сучий син не дав йому ані найменшого задоволення.
Глянув, упізнав, кивнув, наче, хай йому грець, вони домовилися про сьогоднішню зустріч, і крутнув у повітрі пальцями. Щось торкнулося попереку злодія, він не став озиратися, бо якщо навіть не почув кроки того, хто підійшов до нього, то робити різкі рухи було б дуже нерозсудливо.
Злодій дозволив себе обшукати, відібрати кинджал і кастет. За мить гострий натиск на поперек зник.
— Нині мандрівні скриби ходять непогано озброєні, — Цетрон крутнув у пальцях його зброю. Альтсін усміхнувся кутиком вуст.
— Усі в провінції бажають скарбів знання, — відповів. — Тож доводиться їх охороняти.
Товстий не відповів на усмішку. Дивився. Холодно, спокійно, уважно. Дратівливо підозріло.
— Це я, — буркнув нарешті злодій, аби лише перервати мовчання, хоча Цетрон, ясна річ, вже це знав. — Пам’ятаєш? Альтсін. Пару років тому я працював на тебе.
— Якщо я добре пам’ятаю, ти не приніс мені клятви, а лише оплачував у гільдії право на роботу.
— Ага. І не раз, і не два закривавив кинджал, дбаючи про твої інтереси.
— Як і чимало інших.
Запала тиша. Альтсін не дуже розумів, що треба сказати. Після цієї зустрічі очікував на будь-які варіанти: від банального ігнорування до вибитих зубів і зламаних кісток. Усе залежало від того, скільки проблем виникло у Товстого через ту історію з бароном. Хоча він, зрозуміло, тихцем розраховував, що емоції вже заспокоїлися, і що шеф гільдії зрадіє, коли його побачить. Але щось подібне? Спокій, дистанція і… як він тепер розумів, підозрілість, сповнена холодного аналізу. Але Цетрон таки був здивований, просто не виказував цього, дивився лише на Альтсіна, тримав у руці його зброю й роздумував. Чекав на пояснення.
— Я не цього сподівався, Цете.
— А чого саме?
— Цетрон, якого я пам’ятаю, відлупцював би мене, кинув би у затоку, спустив зі сходів, а потім поставив би між нами горнятко вина, й ми пили б усю ніч. Що коїться в місті?
На обличчі ватажка гільдії з’явилося щось на кшталт усмішки.
— Ти й надалі любиш хвалитися розумом, га, хлопче? На лупцювання та на кидання тебе в затоку ти все ще можеш розраховувати. Проблема ж полягає в тому, що я тебе не знаю. Минуло п’ять років, я не знаю, де ти був, із ким мав справи, кому служив і хто купив твою лояльність. Неможливо двічі зустріти одну й ту саму людину. Інколи досить і кількох ударів серця, щоби хтось докорінно змінився. А п’ять років? Це ж ціле життя.
Злодій пирхнув із роздратуванням.
— Хіба що для оселедця. Що ти верзеш, Цетроне? Я зник, бо не було іншого виходу. Я мандрував світом, шукаючи місця для себе, але повернувся, бо, схоже, такого місця немає поза цим клятим містом. Я не служу нікому, а мою лояльність неможливо купити.
Я прийшов привітатися, бо так наказує мені повага. Аж тут хтось приставляє мені до спини ножа й відбирає мою зброю. Ба більше, якийсь клятий товстун починає розважатися, розігручи переді мною сільського мудреця. «Неможливо зустріти ту саму людину», — передражнив він, наслідуючи навіть акцент Цетрона. — «Пердни — і станеш іншою людиною». Напевне, самотньою, з купою вільного місця навколо. Досить торочити дурню, добре?
Усмішка старшого чоловіка трохи розширилася.
— Я наче чую того молокосмока, яким ти був п’ять років тому.
Той самий натиск, зверхність й дитинне переконання, що світ стерпить будь-яке твоє нахабство, — погляд Цетрона затвердів. — Але ти вже не той самий хлопець, Альтсіне, тож досить удавати. Я бачу молодого чоловіка в іншому строї і з бородою, який з’явився невідомо звідки, тієї миті, коли на вулицях ось-ось мають почати падати трупи. Я сподівався би побачити будь-кого, але не тебе. Тож або Володарка Долі насміхається над нами, або ж це не випадковість, і ти чогось від мене хочеш.
Вони мірялися поглядами. Альтсін пам’ятав цей вираз: холодний, аналітичний, позбавлений емоцій. Він вже бачив, коли Цетрон дивився так на когось. Зазвичай цей хтось потім помирав, а якщо ватажок гільдії хотів викликати страх і провчити ворогів, то той хтось помирав довго й болісно. Схоже, злодій повернувся у винятково поганий момент.
— Я приплив учора ввечері з баркою із глибини суходолу, — почав він обережно. — Капітан звався Скравом. Я найняв кімнатку в заїзді на Калюжнику, заїзд зветься «Під Стріхою». Можеш перевірити. Я в місті вперше за п’ять років і не дуже розумію, що коїться на вулицях, хоча мене не дивує те, що вони мають вкритися трупами. Проти кого ти збираєш сили? Проти людей Онверса? Проти Старого Різьбяра?
