Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Як він його впіймав? Цього Альтсін не знав, і це його не обходило.

Він уже давно вирішив для себе, що якщо існує хоча б тінь шансу позбутися істоти, яка його провідувала, то він зробить це, нехай би навіть мав вирвати собі половину душі.

А якщо на світі й був хтось, кому він міг хоча б трохи довіряти, той, хто міг би допомогти, то жив він тут, у Понкее-Лаа.

Вочевидь, був чималий шанс, що коли цей хтось зрозуміє, що сталося з Альтсіном, то поведеться так само, як і сільська знахарка. Підпалить йому дах над головою. А Цетрон і Зорстін мали набагато більше можливостей, ніж просто привести банду селян.

Тож крихта довіри мала бути й насправді крихтою, бо люди, які покладають надмірну віру на інших, закінчують як корм для риб.

Він звівся, обмив обличчя та вбрав свій одяг мандрівного скриби, а потім почухав бороду, яка товаришувала йому вже чимало часу — вирішив, що ще трохи її поносить, вона додавала йому років. І хоча ймовірність, що хтось чекатиме на його повернення, була невелика, краще не спокушати лиха. Граф Терліх міг виявитися незадоволеним тим, що злодій з’явився в місті. Так само кілька інших осіб, напевне, втішилися б, що Альтсін повернувся та вже не користається протекцією Цетрона. Чимало ножів сумувало за його спиною.

«Ну прошу», — посміхнувся він спроквола, — «заледве ступив ногою в місто, а вже починаєш думати як людина зі злодійської гільдії: стеж з всім навколо, носи один ніж напоказ, а два інші — прихованими, ставай спиною до стіни, не пий нічого, чого не скуштував твій господар».

Нікому не довіряй, ні у що не вір, завжди май принаймні два шляхи втечі.

Вітаємо в Понкее-Лаа, найбільшому місті західного узбережжя.

Він сунув руку в гаманець й перерахував залишки срібла. Оренда окремої кімнати, навіть якщо це була просто комірчина піддашшя, обійшлося б дорого. Але це було краще, ніж будити співмешканців у загальній залі своїми криками й балаканиною невідомими мовами. Бо хтось, врешті-решт, зацікавився б ним і прислав би сюди жерців або чарівника. Грошей йому повинно було вистачити на кілька днів, а потім доведеться або знайти роботу, або почати красти.

Тобто — знайти собі працю.

Він зійшов до головної зали корчми. Натовп, гамір, десятки людей різних професій, запах пива й капусти, вареної з маленькими ковбасками — фірмова страва Калюжника. І всі чекають, коли корчмарки подадуть одне й друге. Після трьох днів такої дієти люди або переселяються до інших дільниць, або ж повертаються, звідки прийшли.

Він з’їв, випив, відмовився від пропозиції докласти, заплатив і вийшов.

Калюжник завдячував своїй назві поганючій каналізації, а краще було б сказати — її відсутності, бо тут ніколи не мало бути справжньої дільниці. Район постав як підмур’я проти планів меекханських інженерів. Та коли виявилося, що місто притягує масу людей з провінції, яких треба десь розміщувати, з’явилася дільниця, що складалася здебільшого з корчм, заїздів і складів, перероблених на нічліжки за мідяк, де годували капустою та ковбасками і де ніхто не розпитував, звідки ти. За часів Імперії, начебто, існували плани побудувати тут каналізацію, провести воду й перетворити Банлір у щось більше, ніж потенційне лігвище хвороб, але тимчасовість усіх тутешніх будівель і постійна відсутність грошей завжди відкладали заплановане на потім. І хоча місто, врешті-решт, простягнуло руки стін і притулило дільницю до грудей, воно надалі трактувало її більше як наріст, ніж як власну дитину. Але тут Альтсін уже міг вважати, що знаходиться в Понкее-Лаа.

Він рушив до порту і помітив їх.

Міська варта. Нічого незвичайного для цього місця, як і той факт, що стражників було шестеро, замість звичайних трьох. Калюжник ніколи не був спокійною дільницею, а інколи тут доходило навіть до бунтів бідноти. Альтсін глянув би на них байдужим оком і пішов собі, якби ними не керували дві особи, що виглядали як породисті хорти поряд із міськими дворнягами. Обидва носили високі чоботи до колін, чорні штани, чорні сорочки й накинуті на них шкіряні камізельки, пофарбовані в глибокий коричневий колір. Злодій мигцем глянув на їхні манжети й комірці, шукаючи монограм, і то не через очевидне багатство вбрання, бо в цій дільниці за такі чоботи могли перерізати горлянку, а сорочки виблискували чистим шовком. Ні, йшлося про те, як вони рухалися. Їх наче оточував невидимий панцир, через що кожен сходив їм зі шляху й намагався не кидатися в очі, доки вони самі не звернуть на нього увагу й не покличуть. І через те, як стражники тюпали за тими двома, ніхто навіть не мав сумнівів, хто тут був головним.

І ще мечі. Він помітив їх відразу, хоча спершу аж закліпав, не повіривши власним очам. Обидва носили перекинуті через спину півтораручні клинки. Мечі висіли просто в петлях, прикріплених до пасів, що були навскіс протягнутими через торси чоловіків. Коли вони проходили поряд, голі клинки кидали дзеркальні відблиски. Шляхта не користалася такою зброєю — носила прості, парадні мечики, корди або легкі палаші. Альтсін трохи відчув себе так, наче побачив даму в бальній сукні, яка замість віяла тримала в руці важку сокиру. Півтораками користалися найманці, бо такі мечі чудово пасували битвам із піхотою і кіннотою. В завулках міста махання чимось таким мало стільки ж сенсу, скільки було його в тяганні за собою катапульти.

«Але ж», — зрозумів він за мить, — «ніхто не дивився на них зверхньо, ніхто не шкірився, коли бачив шляхетних синків, що граються в справжніх воїнів». Не було чути насмішкуватого свисту або дурнуватого реготу. Всі відводили погляди й швидко йшли собі по власним справам. Вулиця смерділа страхом.

Альтсін трохи відступив, приклеївся до стіни, спостерігаючи.

Весь загін затримався біля найближчого завулка, майже у щілині між двома будинками, не ширше за три-чотири стопи. По знаку одного зі шляхетних, стражники взяли в свої лаписька важезні палиці, поправили щити на спинах та, кривлячись, увійшли вглиб завулка. Увійшли без роздумів. За мить почулися звуки шамотіння, здавлених ударів, дитячого плачу. На головну вулицю випхали кількох осіб.

Чоловік, жінка й трійко дітей різного віку. Всі в лахміттях і солом’яних капелюхах. Альтсін надивився на таких бідолах під час своїх мандрів: сільська голота, що носить весь свій скарб на спині, ходить від села до села у пошуках шматочка хліба. Побачивши двох із мечами за спиною, всі вони відразу впали на коліна й застигли в тривожному очікуванні. Жінка