Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Так воно й було, і він міг надати про це чимало свідоцтв. Мандруючи рівниною, його загін наштовхнувся на кілька таких караванів, на вервечку покинутих возів, клунків і трупів. Він дослідив частину тіл, звільнюючи душі, що в них зав’язли, і тепер мав при собі їхні спомини. Спомини чоловіків, жінок і дітей. Те, що ті відчували в останні хвилини, він міг би назвати похмурим фаталізмом, примиренням із долею, над якою немає влади. Рішення належало не їм, але вони пішли. Й помирали, втішаючись власному кінцеві. Це було найдивовижніше — ці спокій та радість, із якою вони вітали смерть. Наче давно очікувану, найкращу подругу.

Треба щось зробити з тими душами. Збурюють його, їхні причитания й стогони впливають на Силу.

Він плескає анг’оґґера по масивній спині. Спокійно, тобі не доведеться туди їхати. Тварина крутить головою й намагається озирнутися на вершника, але панцирні плити, що вросли в шию, унеможливлюють це. Ще її діди були нормальними конями, але венлеґґи мали насправді дивні Сили. За два покоління вони перетворили коней на анг’оґґерів, вкритих панциром чудовиськ, що наполовину більші за звичайних скакунів. Їхні груди, боки, зади, шиї та ноги вкривали кістяно-хітинові обладунки, які були сформовані таким чином, що не було потреби в сідлі чи упряжі. Великі плити заходили півколом збоку, захищаючи ноги вершника, а для керування твариною вистачало легенького натискання коліньми. Це була досконала зброя, машина для знищення на чотирьох ногах.

Шкода лише, що тварини не мали змоги самостійно розмножуватися. Народжувалися від звичайних кобил, та ще й таким чином, що матір розривало зсередини і вона не мала й шансу вижити.

Лааль ошаліла, коли побачила першого анг’оґґера і зрозуміла, що зробили з її коханими конями. Народжені її гнівом грози призвели до смерчів, які спустошили сотні таборів венлеґґів. А слідом за вітром прибули вершники. Шалені й дикі, наче їхня богиня. Якби він тоді не встав проти неї й не примусив відступити, можливо, що а’Ове’тіху довелося б прикликати всю Силу кааф… Краще й не думати, чим би воно могло тоді скінчитися.

Він знову дивиться на містечко, що тоне під струменями дощу. Його мешканці збунтувалися. Вирішили відкинути повинність, спротивитися його волі. Це було… він пошукав властивого слова… неможливо уявити. Він був їхнім господарем, а вони народжувалися, щоби служити. Це єдиний сенс і мета їхнього існування. Піддатися Волі. Їхній спротив… «Це наче так», — думає він, — «якби власна рука відмовилася слухатися. Якби власне око припинило дивитися туди, куди ти його спрямовуєш, і вирішило почати власне життя». Що зробиш в цьому випадку?

Відріжеш руку. Видавиш око.

Наближається один із розвідників. Нічого не мусить говорити, Вузол пульсує, за мить образи й знання, яке отримав войовник, стають його власністю. В поселенні перебуває менше ста мешканців, частина з яких — хворі. Залишилося лише кілька чоловіків у розквіті сил. Вони знають, що якщо покинуть будинки, то до земель, де немає дощу, дістанеться ледве третина. На спільній нараді вони вирішили залишитися й чекати. Переважила думка жінок, матерів. Нерозумно, бо хіба люди не народжуються для того, щоб померти? Розвідник може й не пояснювати, звідки він знає про нараду, в його спогадах є тінь спійманого зненацька вартового, молодого хлопця, є ніж за роботою, здавлений крик і червінь, яку розмиває дощ. Є також образи гостроколу й валу. Злива вже вимила чималу частину землі, відкривши дерев’яну конструкцію, чимало колод стоять криво, достатньо закинути петлю — й більшість упаде. В містечку недостатньо людей, щоб перемогти дощ.

Він задоволено киває. Міг би прикликати Силу й змести бунтівників одним жестом, але такі справи треба вирішувати інакше. Він розвертається до своїх людей. Тридцять начинь чекає в готовності.

— Що маємо робити, Пане? — розвідник користується голо сом, що трохи його дивує. Але цей хлопець завжди був незалежним навіть після того, як його призначили до Вузла.

— Забийте їх, — відповідає він так, щоб почув кожен. — Забийте всіх.

* * *

Він прокинувся так, як звик прокидатися вже кілька років, повільно переходячи зі світу сну до свідомості. Але сьогодні він відразу знав, де знаходиться. Понкее-Лаа. Банлір, що зветься Калюжником. Третя за розміром і наймолодша дільниця Низького Міста. Місце, яке традиційно пов’язувалося з людьми, які шукають у місті щастя. Це сюди найчастіше потрапляли прибульці з провінції, бакалійники, цілителі й ремісники, що прагнули знайти роботу в якомусь із міських цехів, чародії, які шукали протектора або шансу зробитися членами потужної гільдії, мандрівні артисти, найманці-задираки, вбогі шляхтичі й величезна маса людей без професії та освіти, які за своє багатство вважали пару рук, готових до праці, а за мотивацію — порожній шлунок. Добре місце для повернення.

Якусь мить він лежав нерухомо, відчуваючи залізистий присмак на язиці й потроху знаходячи себе у власному тілі. Цей сон був лагідним, він уривався в потрібному місці, не розгортаючи перед ним картини різанини. А були й такі, після яких він кілька ночей боявся заснути — сни, сповнені жорстокості, поряд із якою робота майстра-ката здається ласкавими пестощами. Йшлося не про битви, коли Сила, що пульсувала у венах, в’язала й кидала до битви десятки тисяч воїнів, а про такі різанини, яких йому не дали побачити сьогодні. Сни про те, як ідеш землею, червоною від крові беззбройних, про мертвих чоловіків і жінок, які лежать всюди навколо. І про дітей. Незрозуміло чому, але погляд демона частіше за все падав на дітей. Це неправда, що діти помирають красивіше, ніж дорослі. Це брехня, що здається, ніби вони сплять, так наче сама Володарка поклала поцілунок їм на лоба. Ці закривавлені рештки рідко коли виглядали зануреними в сон. Особливо якщо до того був наказ, щоби їх убивали так, аби вони відчували, що помирають.

Демон мав потужну владу над одержимими ним людьми. Ті буквально й ретельно виконували кожен його наказ. Лише інколи, десь на дні їхніх очей, з’являвся похмурий розпач. До битви вони завжди йшли із відчайдушністю безумців, які шукають спокою, який їм принесе смерть.

Йому здавалося, що ці кошмари намагаються втягнути його всередину себе — у світ різанини, дощу, відсутності надії й військового безумства, залишаючи під повіками криваві картинки. У світ, де війна припинила бути шляхом до мети й сама стала метою.

Це не були звичайні сни. У звичайному сні, нехай ти був жерцем, купцем, королем чи імператором, ти завжди залишаєшся собою. Пам’ятаєш себе як особу, навіть якщо уві сні відіграєш чужу роль. Твоє справжнє