Українська література » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Читаємо онлайн Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер
й навчив…

— Бароне сек-Ґресе.

Голос доносився з-за спини злодія. Дуже, дуже здалеку.

— Слухаю, пане графе.

— Прошу закінчувати це. Ви б’єтеся на суді Реаґвира, на плацу, який присвячений Його імені. Це не час і не місце для похвальби.

Барон трохи склонився.

— Авжеж.

Рушив уперед, здіймаючи клинок, і тої самої миті в голові злодія вибухнуло сонце.

 

Ухилитися! Оберт! Блок і контратака! Ноги грузнуть у болоті, в землі, що розмокла від крові, але ти допомагаєш собі рухом стегон, і удар виходить досконалим. Клинок розтинає противнику горло. Він також помирає без крику, як і всі попередні.

Вага меча тягне його уперед, ноги не встигають за поворотом тіла, він падає на коліна й руки, випускаючи зброю. Бачить власні передпліччя, татуювання під темною шкірою звиваються, наче змії, повзуть навсібіч, утікають від крові, що ллється по шкірі. Чи це його кров? Має бути його, інакше малюнки не поводилися б таким чином. Він намагається дотягнутися до Сили, затримати кровотечу й закрити рану, але досі не може. Якщо він хоча б на мить зніме заслони — вони його розчавлять. Їх сотні навколо, на узгір’ях! Від найслабших до самого Девер’ганрена. Дехто плаче й кричить, але атака не послаблюється. Сплітають, перековують і деруть пасма Сили, після чого б’ють усім тим у нього. Він би зніс їх за сто ударів серця, аби йому не доводилося битися, аби не решта! Вони сходять в котловину, куди його заманили, та, минаючи трупи товаришів, ідуть до нього зі зброєю в руках. Він їх знає ще краще, ніж Девер’ганрена. Верлег, Курн’був, потужний Гнвере та інші… Більшість він знає з дитинства, декого знав навіть до народження, коли формував майбутніх товаришів у лонах матерів. Кращі з кращих. Їх залишили насамкінець, коли він вже скривавиться, коли години вбивчого бою витиснуть із нього всі сили. Він навчив їхусьому, вплітаючи в тіла й душі вміння, яким дехто вчився б усе життя. Мали виявитися його щитом, панциром!

Він підхоплюється з землі, махає мечем і кричить. Від того крику тремтить земля, а червона багнюка починає сходити паром, але вони не зупиняються. Він тягнеться всередину і вдаряє, не черпаючи із Сили зовнішньої, крізь візерунки, крізь Вузол… І нічого. Його атака оминає їх, розділяється, протікає збоку.

Він дивиться уважніше на найближчого і спочатку не розуміє того, що бачить. Їхні Візерунки знищені. Їхні тіла вкривають криваві смуги. У тих місцях, де вони зідрали з себе паси шкіри, видніються сині, сірі й червоні рани. Сліди від опіків. Вони відділяли приховану татуюванням шкіру від тіл і припалювали рани, щоби не стекти кров’ю. Робили це, не користуючись Вузлом, який міг би послабити біль, але який проінформував би його, що саме діється. Зробили це, щоб його вбити.

Бойове безумство здіймається в ньому нестримною люттю, зростає, розпухає й вибухає. Він підхоплюється на ноги та кидається до найближчого, перестрибуючи трупи, що лежать у багнюці. Вони схрещують зброю. Розм’якла земля під ногами вже не сповільнює його. Він іде, наче по рівному плацу для двобоїв. Тієї миті, коли мечі вперше цілуються клинками, він заспокоюється, стримує лють. В нього вже мало сил, він не може їх втрачати. Решта нападників стоїть на місці, створюючи коло… Значить, вони вирішили вимотати його серією двобоїв. Бояться, що притиснутий до муру, він використає всю Силу й знищить усе навколо.

Він дивиться в очі свого противника… Верлег, Третій Військовий Клинок. В ньому немає страху — лиш один відчай разом зі стражданням… А ще біль. Вони обмінюються серією ударів. Перші повільні, наче вони лише намацують один одного, наче стають до приятельського тренування. Удари йдуть широко, повільно, їх легко відбивати, вони передбачувані. На якусь мить він дозволяє іншому нав’язати свій стиль: можна відпочити, передихнути, відчути ритм супротивника. Він відступає на крок, відступає ще на один. За кожним разом атакуючий вагається на мить, перш ніж піти вперед, наче не може повірити в те, що коїться.

Тож він зупиняється, удари стають швидшими, дзвін клинків несеться каскадом, в якому вже не розрізнити окремих звуків. Розмита заслона сталі оточує їх на один момент, а тоді над полем поєдинку вибухає люте ричання. Це він кричить вереском із глибин серця, з потятої біллю душі. Його гнів має барву й смак крижаного полум’я, в ньому немає місця на милосердя. Вони її вбили! Роздерли її душу на шматки! Всі його зрадили! Союзники! Фальшиві друзі! І він! Тож всі повинні загинути! Весь світ повинен страждати, аж доки каміння не почне кривавити, а море не зодягнеться в багрянець!

А вони відбирають в нього право на помсту!

Він пришвидшується. Б’є в супротивника з люттю, яку він плекав саме на такий випадок, спускає її зі шворки, й раптом йому доводиться робити крок уперед, щоб не втратити дистанції. Потім іще один крок. Іще один. Він не дивиться на обличчя ворога. Відчуває кожен його м’яз, кожну кістку, кожне тремтіння руки, вагання.

Він пришвидшується ще більше, набирає повітря та ричить так, що, здається, світ починає йти хвилями й тріскається. Він потужно б’є згори, зв’язує клинок противника в короткому «млинці», дострибує, хапає лівою рукою ворога за волосся та притягує його обличчя до себе. Б’є лобом у ніс. Сміється раптово, дико, наче шаленець, б’є ще раз, ламаючи кістки щоки, відпихає збаранілого чолов’ягу й широким, показовим жестом від низу розрубує його, наче жертвенну тварину.

 

Крик.

Цього разу жіночий, тонкий, такий, що свердлить вуха. І злодій вже не стоїть на колінах. У нього були трохи зігнуті ноги, а меч у руці раптом опустився. Вістря було липким від крові. І чоловік попереду якусь мить коливається, його обличчя таке, мов після удаpy ковальським молотом. Він уже не та іронічна лялечка, поволі опускає зброю й хапається за живота. Це нічого не дасть: рана починається над правим стегном, а закінчується на висоті лівого плеча. І ні кольчуга, ні шкіряний каптан не втримали клинка. Альтсін звідкись знає, що це добрий удар, смертельний. І дивиться в очі барона, і бачить ту мить, коли його душа відлітає, коли гасне в очах свідомість. І шляхтич вже мертвий падає в траву.

— Евеннете! Евенне-е-е-ете! — в полі зору з’являється рожева, розмазана пляма. Це баронеса дістається до тіла. Жінка навколішках плаче, кричить, намагається втримати кров, відчайдушно тулиться до знівеченого обличчя.

Альтсін подивився на неї, поки ще нічого не розуміючи. А потім відчув себе так, наче посеред шторму випав за борт. І всі елементи

Відгуки про книгу Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: