Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

кружляв залою, від групки до групки: тут заговорив, там пожартував, в третьому місці усміхнувся й обмінявся рукостисканням. Чоловіки дивилися на нього зі здивуванням, жінки — із захопленням, що обіцяло ночі, сповнені чуттєвістю. Альтсіну довелося кілька разів нагадувати собі, що надто довго дивитися на когось — це привертати увагу того, за ким ти стежиш. Тоді він відводив погляд від барона і з демонстративною цікавістю приглядався до решти гостей.　

Нарешті Дарвенія Левендер підійшла до нього, шелестячи шовками.

— Не ображайте гостинності графа, капітане, — защебетала. — Прошу скуштувати плодів моря — більшість із них ще вранці плавали в океані.

І стишивши голос, пробурмотіла:

— Люди починають про тебе розпитувати. Ти кидаєшся в очі, коли стирчиш тут, наче кілок. І не витріщайся так на барона.

— Якісь конкретні ідеї? — Альтсін усміхнувся іншим гостям і вирушив до столу.

— Уникай проблем і чекай мого знаку.

Залишила його біля полумиска, наповненого імператорськими креветками, та попливла кудись углиб зали. Альтсін потягнувся за тарілкою, наклав собі кілька штук, полляв соусом. Кинув погляд ліворуч і праворуч та, беручи приклад із більшості гостей, скористався для їжі малим срібним шильцем. Скуштував.

Це були найсмачніші креветки, які йому доводилося їсти.

* * *

— Зрештою, двоє людей у чорному поміж радісних кольорів таки мали зустрітися, — почув з-за спини.

Поволі розвернувся, ковтаючи їжу. Ферлес-ґур-Дорес стояв поряд один і привітно усміхався, не зводячи погляду з обличчя злодія. Альтсін знав, що зараз його зважують, міряють і оцінюють. І що він от-от стане класифікований або як той, хто може придатися, або як особа без найменшого значення. Від самого початку прийому, незважаючи на те, що він намагався не кидатися в очі, злодій вже відчував на собі кілька таких поглядів. Напевне, більшість гостей вже знали, яку роль він тут виконує, але на фоні подій у місті невідомий капітан міттарської галери значив для них менше, ніж носій риби, який вранці доставляє її в резиденцію. Лише той факт, що граф Терліх був схильний його прийняти, трохи додавав йому ваги.

Злодій демонстративно відшукав поглядом решту ґур-Доресів, що й надалі стирчали десь у кутку зали.

— Чи розумно отак ось покидати родину й друзів? — дозволив собі трохи звести брови.

— Як усі вже зауважили, двох моїх старших синів здолала таємнича хвороба, і вони не змогли тут з’явитися, хоча й дуже хотіли. Тож оскільки моєму роду не погрожує раптова та повна загибель, я вирішив ризикнути й підійти до незнайомого капітана, який притягує стільки уваги. Як зветься галера, якою ви припливли?

— «Оселедець», — буркнув Альтсін. — А її капітан зветься Аервес Клани.

Вони обмінялися широкими й іронічними посмішками. У приморських містах кожна друга галера мала на борту напис «Оселедець», а прізвище Клани вважалося настільки простецьким, що дехто з моряків змушений був змінювати його або оздоблювати додатками, аби уникнути плутанини в портових документах.

— Інакше кажучи, я маю не лізти носом у графські справи… — ґур-Дорес кивнув. — Але чи розумно з’являтися тут настільки офіційно? Замість того, аби зустрітися з Терліхом посеред ночі, десь подалі від людей?

— Остання зустріч посеред ночі, подалі від людей мала більше учасників, ніж граф міг собі зичити, — почулося десь з боку.

Злодій мало не випустив тарілку й озирнувся. Мав цілковиту впевненість, кого побачить. Евеннета-сек-Ґреса. Білість і золото. Зблизька вони ще сильніше кололи очі.

— Добре, що знайшовся герой, який голими руками подолав нашого підісланого вбивцю, — в голосі вдягненого в чорне шляхтича неможливо було відшукати щось, окрім автентичного здивування, але все одно кілька найближчих осіб невдоволено засичали. Барон проігнорував зачіпку.

— Капітан Клани, як я розумію, — Евеннет-сек-Ґрес усміхнувся і кивнув. — Граф згадував, що у вас запланована зустріч.

Альтсін зміряв барона поглядом, шукаючи… сам не знав, чого саме — зіпсуття, розрахунку, ледве прихованої жорстокості? Зверхності? Зблизька людина, яка вбила Санвеса, виглядала звичайною. Майже симпатичною. Здавався добрим компаньйоном для гри в кості, розлиття кількох пляшечок вина та відвідин найближчого лупанарію. Але, незважаючи на це, коли злодій дивився на це обличчя, що промінилося ввічливістю, відчував, як десь вглибині його самого рухається крижана потвора, а спиною його повзуть холодні дрижаки. Якби обличчя Евеннет-сек-Ґреса — праведне, шляхетне й щире — було справжнім обличчям барона, то шляхтич не прожив би у Високому Місті й трьох днів. Всередині Альтсіна все вило, аби він тікав звідси. Довелося присвятити хвилинку, щоб згадати, кого він повинен тут удавати.

Він низько вклонився, притискаючи лівицю до серця, бо капітан міттерської галери саме так би себе й поводив.

— Барон Евеннет-сек-Ґрес, — сказав він голосно, щоб не було сумнівів, що він знає, з ким має справу. — Це честь для мене.

Молодий шляхтич тільки тепер перевів погляд на Ферлеса-ґур-Дореса.

— Ґур-Доресе.

— Сек-Ґресе.

Вони обмінялися прізвищами майже пошепки, машинально відступаючи на півкроку та стаючи у фехтувальній позиції: ліва нога позаду, коліна трохи зігнуті, руки опущені. Якби не заборона на носіння зброї, Альтсін очікував би почути дзвін клинків.

— Сини, як я чув, захворіли, — барон говорив тихо й спокійно. — Шкода. Із найстаршим я порозмовляв би про поезію. Той його віршик про шляхтича з-за міста та про коров’ячі кізяки вимагає кількох правок. Може, я міг би приділити йому один-два уроки.

— Не сумніваюся. І уявіть собі, бароне, що Генсер також щиро жалкує про свій теперішній стан. Але я вирішив, що здоров’я важливіше, ніж дурнуваті розваги.

— Дурнуваті розваги? Для шляхтича поезія настільки ж важлива, як і володіння мечем.

— Для когось з-поза Понкее-Лаа, хто звик баблятися в намулі та нюхати — вибач незграбне порівняння, але ти сам про це згадав — коров’ячі кізяки — напевне, — ґур-Дорес поганюще скривився. — Тут, у столиці князівства, ми дивимося на такі справи дещо інакше. Займаємося іншим.

— Торгівлею? Купівлею й продажем солоної риби? Цінами на в’ялену камбалу? Це заняття для справжнього шляхтича? Добре, що під час втечі імперських урядників міський архів зберігся майже повністю, і що тепер майже ніхто не ставить під сумнів принаймні двадцять поколінь шляхетних предків роду ґур-Доресів.

Це двократне «майже» були схожі на два ляпаси. На мить Ґур-Дорес прикрив очі. Коли розплющив їх — з них дивилася чиста, крижана ненависть. Але його губи й далі посміхалися, а голос стікав солодкістю й ввічливістю.

— І справді. А ще більше щастя — це те, що провінційні архіви взагалі не були забрані чи знищені, як я чув.

— А навіть якби так і було, — молодший з баронів стенув плечима. — У провінції, чи то з місця, звідки походять всі найстарші роди, такі як графа Терліха,