Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

сидить на лавці та вливає в себе нові й нові глеки вина, подіяла на ватажка гільдії заспокійливо, бо третього дня Альтсін лише раз помітив підлітків, що крутилися поряд. Вони були з тих, про кого він напевне знав, що ті служать Цетрону як очі й вуха. Пізніше він залишився сам із вином, смаку якого не відчував, і з думками, які не бажали відступати. А найзавзятіша з них штовхалася в його голові з ясним повідомленням, яке звучало приблизно отак: «Іще не запізно відступити.

Ти ще можеш прикінчити своє вино, повернутися до кімнатки в кам’яниці, до свого простого нецікавого життя». І тут думка починала іронічно шкіритися. «Санвес сам винен», — казала вона, — «а ти й так зробив більше, ніж хтось інший. Ти навіть ризикнув сходити до Клавеля й зустрітися з його колишньою коханкою, що в найкращому випадку могло скінчитися тим, що ти знайшов би спокійне місце для роздумів на дні милого, темного льоху. Якби баронеса не виявилася притиснутою до муру… Поки тому, що тобі вдалося звідти вийти, ти завдячуєш лише своєму щастю. Можеш без відчуття провини відступити, й ніхто, навіть сама Клег, патронка злодіїв і вбивць, не матиме до тебе претензій. Врешті-решт, її ж не звуть володаркою самовбивць». «Це ж так просто», — спокушала думка далі, — «встати з лавки й зникнути в морі Низького Міста, де живе чверть мільйона людей».

Думка була ясною та впертою. Йому здавалося, що вона стукає до нього зсередини черепа, розпихає ліктями, чіпляється до інших думок і незалежно від того, як далеко він намагався цю думку запхнути, вона раз по раз випливала нагору.

І незважаючи на це, — а може, й саме тому, що вона була настільки впертою — він потягував вино й чекав на знак.

Служниця з’явилася надвечір третього дня. Йшла посередині вулиці, несучи в руках, як вони й домовилися з баронесою, два кошики на закупи.

«Два дні», — заскиглила думка, — «ти маєш два дні, щоби сховатися й навіть виїхати з міста. Потім не буде шляху назад».

Альтсін посміхнувся без радощів і налив собі по самі вінця. Випив поволі, вперше за три дні відчуваючи повний, багатий аромат молодого вина.

Починаємо.

* * *

Прийом.

Цього він, щиро кажучи, не сподівався. Як і баронеса. Кілька разів вона підкреслила, що граф Терліх попросив її, аби вона організувала для нього прийом у його головній резиденції. Пояснював це тим, що нібито вже багато років його будинку бракує жіночої руки, а Дарвенія Левендер славиться своїм смаком.

— Відразу видно, що він небагато знається на цих справах, — говорила вона, метушачись у рожевій кімнатці.

Злодій сидів за бюро й читав листа від графа. Десять днів! Вона мало не верещала — в них лише десять днів на організацію найважливішого прийому в історії міста. Причому в резиденції, яка століттями не бачила такої зустрічі! В Аусерії, найстаршому районі Високого Міста. У палаці, який ще пам’ятав часи, які були до меекханців, у палаці, побудованому таким чином, щоби витримати можливу облогу. Без бальної зали, без нормальної кухні, з підвалом, наповненим пилом і павутинням, бо граф не дбав ані про їжу, ані про вино, ані про інші радощі тіла. І вона мала все це привести до ладу ледве за десять днів!

— Уже за вісім, — нагадав він, закінчуючи листа.

Вона лише кинула на нього злий погляд.

Насправді навіть якби граф попросив би про бал за десять годин, це не мало б великого значення. Усі течії у Високому Місті зараз прямували до нього, тож тепер люди зволікали б зі шлюбами й похоронами, аби тільки не засмучувати нових володарів. А на прийомі їли б старі сухарі, запиваючи дощовою водою й хвалячи гостинність та вишуканість смаку господаря. Але Бендорет Терліх повівся більш ніж мудро, попрохавши баронесу про послугу. Тепер, якщо гості будуть незадоволені, то винною виявиться саме вона. І це вона може втратити позицію, пошану й повагу.

До листа було додано список гостей, яких граф мав бажання зустріти на прийомі. Більше ніж сотня прізвищ, окрім прибічників Терліхів. Усі — вершки Виссеринів і, що найдивовижніше, Ферлес-ґур-Дорес разом із дружиною, синами й кількома найпалкішими прихильниками. Запрошення ватажка ворожої групи на прийом, напевне, мало би стати тріумфом союзу графа з Виссеринами і до того ж відразу по тому, як розкрили невдалу спробу замаху на господаря. Це мало стати або рукою, простягненою до згоди, або ж оголошенням війни.

— При вході я повинна відбирати в кожного чоловіка зброю, а в жінок — шпильки для волосся й гребені з гострими зубцями. А також треба найняти дюжину тих, хто куштуватиме їжу, і ще й таких, хто може користуватися магією. А краще за все — всіх розмістити в окремих кімнатках.

— Так. А ще краще відіслати кожному запрошення із різною датою прийому, — пробурмотів Альтсін, закінчивши читати.

Він склав листа. Насправді шукав лише одне прізвище, й вочевидь, знайшов його мало не на початку списку. Евеннет-сек-Ґрес мав стати одним із почесних гостей.

— Що тепер, баронесо? Як ми зуміємо передати графу капшук?

Та ще й так, аби він зацікавився його історією? Якщо я правильно розумію, Бендорет Терліх впертий і незалежний, а тому має сам зробити відповідні висновки.

— Це правда. Він ніколи не дозволяє, щоби хтось говорив йому, що він має думати й робити. Тому, зрештою, в нього стільки прибічників.

— Тож?

Аристократка зупинилася, зітхнула.

— У мене немає конкретного плану. Я думала про те, щоби просто відіслати капшук йому разом із листом і просити, щоб він перевірив, хто й кому платив з нього грошима.

Він похитав головою.

— Ні. Я не випущу його з рук і не довірюся якомусь посланцю. Зрештою, я готовий закластися, що граф нині отримує десятки, а може, й сотні листів щоденно. Це доволі… непевний спосіб. Якщо капшук десь загубиться — ми втратимо останній слід між сек-Ґресом і всією його інтригою.

Вона кисло посміхнулася.

— Непевний? Ти хотів сказати «дурнуватий» або навіть «боязкий», правда? Знаю, знаю. Тепер, коли виявилося, що граф не пов’язує мене із Санвесом, я могла б відійти від усієї цієї історії без жодної проблеми. Досить і того, що я розіграю комедію із двійником і організую цей прийом так, щоб задовольнити Терліха. Так я отримаю сильного приятеля і, хтозна, може, навіть захисника, — жінка нахилила голову набік і накрутила на палець рудий локон. — Може, я навіть стала б його… організаторкою прийомів, бо тепер йому доведеться робити їх частіше. Це дало